Це місто має свої таємниці і добре їх приховує. Люди не знають їх усі — вони знають, що дружина старого Елбі Крейна втекла з мандрівним торговцем з Нью-Йорка, або думають, ніби вони знають. Але то Елбі, після того як той мандрівний торговець її бортонув, розвалив їй череп, а потім прив’язав їй до ніг каменюку і скинув у старий колодязь, а за двадцять років по тому Елбі мирно помер у своєму ліжку від інфаркту, точно так, як згодом помре його син Джо в цій історії, і, можливо, одного дня якийсь хлопчак надибає той колодязь там, де той ховається, обплетений пагонами ожини, й відтягне вбік вибілені, розм’якшені негодами дошки і побачить той крихкий скелет, що байдужо дивиться вгору зо дна обмурованої камінням ями, і намисто ніжного мандрівного торговця, позеленене мохом, досі звисає на її грудну клітку.
Вони знають, що Х’юбі Марстен убив свою дружину, але не знають, що він спершу змусив її зробити, чи як там воно було між ними на тій липкій від сонця кухні у хвилини перед тим, як він стрелив їй в голову, з запахом жимолості, що висить у гарячому повітрі задушливою солодкавістю розкритої гробниці. Вони не знають, що вона благала його це зробити. Дехто зі старших жінок у місті — Мейбел Вертс, Ґлініс Мейберрі, Одрі Герсі — пам’ятають, що Ларрі Мак-Лавд знайшов якісь обгорілі папери в каміні верхнього поверху, але ніхто з них не знає, що ті папери були комплектом дванадцятирічного листування між Х’юбертом Марстеном і одним дивовижно древнім австрійським аристократом на прізвище Брайхен, або того, що те листування між цими двома розпочалося через контору одного доволі химерного книготорговця в Бостоні, який помер у 1933 році вкрай огидною смертю, або того, що Х’юбі Марстен перед тим як йому повіситися, спалив геть усі листи, згодовуючи їх вогню один по одному, дивлячись, як полум’я чорнить і обвуглює цупкий, кремового кольору папір і стирає елегантну, павучо-тонку каліграфію. Вони не знають, що він при цьому посміхався так, як тепер Ларрі Кроккет посміхається тим казковим паперам на право володіння нерухомістю, які зберігаються в його банківському сейфі у Портленді.
Вони знають, що Коретта Сімонс, стара вдова Стрибунця Сімонса, повільно й жахливо помирає від раку кишечника, але не знають, що більш як тридцять тисяч доларів готівки позапихано за ті непоказні шпалери в її вітальні — рештки сплат за страховкою, які вона зберігала, але ні в що не вкладала, а тепер, у своїй останній скруті, цілком за них забула.
Вони знають, що в тому затьмареному димом вересні 1951 року пожежа випалила половину міста, але вони не знають, що то був підпал, і не знають, що хлопець, який його влаштував, був веледикторіаном[184] у своєму випуску 1953-го і пішов далі заробляти по сто тисяч доларів на Волл-стріт, та навіть