— Марджі? Любонько?
Вона намагалася відповісти, не змогла, і справжній страх прохромив його. Він підвівся, щоб зателефонувати лікарю.
Він розвертався до телефону, коли вона промовила:
— Ні… ні…
Це слово було повторене між рвучкими вдихами повітря. Вона важко видобувалася в сидячу позицію, і весь сонячно-тихий будинок повнився її скреготливими зусиллями дихати.
— Перетягни мене… допоможи мені… сонце таке пекуче…
Він підійшов і підхопив її, вражений легкістю свого вантажу. Здавалося, важить вона не більше оберемка хмизу.
— …на диван…
Він поклав її туди, сперши спиною на бильце. Вона опинилася поза світлом сонця, яке крізь переднє вікно падало квадратом на килим, і дихати їй нібито стало легше. Вона на мить заплющила очі, і знову він був вражений гладенькою білістю її зубів у контрасті з її губами. Він відчув сильний потяг її поцілувати.
— Дозволь, я зателефоную лікарю, — сказав він.
— Ні, мені вже краще. То сонце… мене напекло. Я мало не зомліла. Зараз уже краще.
Трохи рожевості повернулося на щоки Марджорі.
— Ти впевнена?
— Так. Усе гаразд.
— Ти так надривалася з цією роботою, любонько.
— Так, — погодилася вона пасивно. В очах у неї була апатія.
Він пропустив пальці собі крізь волосся, cмикаючи за нього.
— Ми мусимо припинити це, Марджі. Ми мусимо. Вигляд у тебе…
Він замовк, не бажаючи образити її.
— Вигляд у мене жахливий, — сказала вона. — Я знаю. Я дивилася на себе в дзеркало у ванній, перед тим як учора ввечері піти до ліжка, і ледве знайшла себе в ньому. На якусь мить я… — Усмішка торкнулася її губ. — Я подумала, що бачу ванну позаду себе. Немов від мене мало що залишилося, та й те було таким