Сюзен, Джиммі, отець Каллаген, Метт. Усі пішли.

Паніка вхопила його, і він зітнувся з нею мовчки. Він, не думаючи, поклав слухавку назад на важіль, гільйотинуючи якесь напівпоставлене запитання.

Він вийшов надвір. Було десять по п’ятій. На заході розходились хмари.

— Виходить усього три долари рівно, — повідомив йому Сонні життєрадісно. — Це машина лікаря Коді, авжеж? Як бачу оте ДМ на номерах, то завше згадую одне кіно, шо я бачив, то така історія про зграю шахраїв, і один з них завше крав машини з номерами ДМ, тому шо…

Бен подав йому три однодоларових папірці.

— Сонні, я мушу мчати. Вибачте. У мене проблеми.

Обличчя Сонні зім’ялося.

— Овва, жаль таке чути, містере Міерзе. Погані новини від вашого видавця?

— Можна й так сказати.

Бен сів за кермо, затріснув двері і рушив, залишивши Сонні в його жовтому демісезонному дощовику дивитися їм услід.

— Метт помер, чи не так? — спитав Марк, вдивляючись у нього.

— Так. Інфаркт. Звідки ти знаєш?

— Ваше обличчя. Я побачив ваше обличчя.

Було 5:15.

  45

Паркінс Ґіллеспі стояв на маленькому критому ґанку міської управи, курив «Пелл-Мелл» і роздивлявся на західне небо. На Бена Міерза і Марка Петрі він перемкнув свою увагу неохоче. Його обличчя гляділося сумним і старим, як ті склянки з водою, які вам приносять у дешевих харчевнях.

— Як ваші справи, констеблю? — запитав Бен.

— Терпимо, — спромігся Паркінс.