— Мені страшно,— сказав Марк, не ловлячись на виклик. — А вам ні?

— Мені страшно, — сказав Бен. — Але я також розлючений, я втратив дівчину, яка мені страшенно подобалася. Гадаю, я кохав її. Ми обоє втратили Джиммі. Ти втратив матір і батька. Вони лежать у вашій вітальні під накривкою з дивана.

Бен підштовхнув себе до остаточної брутальності:

— Хочеш, поїдемо туди, подивишся?

Марк відсахнувся від нього з обличчям нажаханим і болісним.

— Я хочу, щоб ти був зі мною, — сказав Бен дещо м’якіше.

Він відчував у шлунку паросток відрази до самого себе. Він заговорив тоном футбольного тренера перед важливою грою.

— Мені байдуже, хто там колись намагався його зупинити. Мені байдуже, якщо Аттіла Гун грав з ним і програв[291]. Я зроблю власну спробу. Я хочу, щоб ти був зі мною. Ти потрібен мені.

І це було правдою, чистою й голою.

— Гаразд, — сказав Марк. Він дивився вниз, собі на коліна, де його пальці перепліталися у бентежній пан­томімі.

— Тримайся, — промовив Бен.

Марк поглянув на нього розпачливо:

— Я намагаюсь.

  44

Автозаправка «Екссон Сонні» на передміській Джойнтер-авеню була відчинена, і Сонні Джеймс (який експлуатував свого тезку з кантрі-музики, тримаючи його величезний кольоровий плакат у вітрині поряд з пірамідою бляшанок мастила[292]) особисто вийшов і став, чекаючи на них. Він був маленьким, схожим на гнома чоловічком, чиє ріденьке волосся оброблялося машинкою до відвічної короткої стрижки, яка демонструвала його рожевий скальп.

— Агов, вітаю, містере Міерзе. Як ся маєте? Де ваш «сітрован»?

— Відпочиває, Сонні. Де Піт?

Піт був нештатним помічником Сонні і жив у місті. А Сонні ні.

— Так і не з’явився сьодні. Та пусте. Однаково справи мляві. Місто наче геть вимерло.