— Чорт з ним, — пробурмотів він.

Він ривком рушив і виконав широкий, п’яний U-розворот, перекотившись у процесі через протилежний бордюр, і повів машину до свого дому. Йому доводилося тягнути шию, щоби бачити щось понад кермом. Він помацав правою рукою і ввімкнув радіо на всю гучність. Він плакав.

  43

Бен ішов по Джойнтер-авеню в бік міста, коли на дорозі з’явися бежевий «б’юїк» Джиммі, рухаючись спазматичними ривками, п’яно вихляючи. Бен йому махнув, і той загальмував, ударився правим переднім колесом об бровку і став.

Роблячи кілки, він втратив лік часу, а коли поглянув собі на годинник, злякався, побачивши, що вже десята хвилина по четвертій. Він вимкнув токарний верстат, узяв пару кілків, засунув їх собі за пояс і піднявся нагору, щоб подзвонити. Тільки поклавши руку на телефон, він згадав, що той не працює.

Тепер уже дуже занепокоєний, він вибіг надвір і подивився в обох машинах. Каллагена і Петрі. Ключів не було ні в тій, ні в другій. Він міг би повернутися в дім і обшукати кишені Генрі Петрі, але подумав, що це буде занадто. Тож вирушив до міста швидким кроком, виглядаючи «б’юїк» Джиммі. Він уже було вирішив йти прямо в школу на Брок-стріт, коли машина Джиммі з’явилася в його полі зору.

Він оббіг її до водійського сидіння, а там за кермом сидів Марк Петрі… один. Хлопчик німо дивився на Бена. Губи в нього ворушилися, але жодного звуку не виходило.

— Що сталося? Де Джиммі?

— Джиммі мертвий, — промовив Марк дерев’яно. — Барлоу знову завбачив нашу появу. Він десь там у підвалі пансіону місіс Міллер. Джиммі теж там. Я спустився туди, вниз, допомогти йому і не міг вибратися назад. Зрештою я знайшов дошку, по якій зумів вилізти, але спершу я думав, що залишуся там у пастці до… з-з-заходу с-с-сонця…

— Що сталося? Про що це ти говориш?

— Джиммі зметикував, звідки та синя крейда, розумієте? Коли ми були в одному домі на Присілку. Синя крейда. Більярдні столи. Там, у місіс Міллер у підвалі є більярдний стіл, він належав її чоловіку. Джиммі подзвонив у пансіон, а там ніхто не відповідав, тож ми поїхали туди.

Він підняв своє безслізне обличчя до Бенового.

— Він сказав мені, щоб я пошукав десь ліхтарик, бо вмикач світла в підвалі був зламаний, точно як у Домі Марстена. Ну, я почав там шукати. Я… я помітив, що всі ножі з тримача над раковиною пропали, але нічого про це не подумав. Отже, певним чином, це я його вбив. Я це зробив. Це моя вина. Тільки моя вина. Тільки моя…

Бен його струснув: двома різкими посмиками.

— Припини, Марку. Припини це!

Марк прикрив долонями собі рота так, немов перехоп­лював той істеричний белькіт, що рвався з нього. Понад долонями на Бена дивилися його величезні очі.