Зрештою він продовжив:
— Я знайшов ліхтарик у комоді в коридорі, розумієте. І якраз тоді й упав Джиммі і почав кричати. Він… я би теж упав, але він мене попередив. Останнє, що він гукнув, було:
— Що там було? — домагався Бен.
— Барлоу з іншими просто прибрали сходи, — сказав Марк мертвим, безбарвним голосом. — Відпиляли їх нижче другої згори сходинки. Перил вони залишили трохи більше, щоб це виглядало, як…
Він помотав головою.
— У темряві Джиммі просто подумав, що там усе на місці. Розумієте?
— Так, — сказав Бен. Він зрозумів. Його від цього замлоїло. — А ті ножі?
— Розставлені на підлозі внизу, під сходами, — прошепотів Марк. — Вони пробили лезами оті тоненькі диктові квадрати, а потім повідбивали держаки, щоб квадрати пласко лежали з лезами, націленими… націленими…
— Ох, — безпорадно видихнув Бен. — Ох, Боже.
Він потягнувся руками і взяв Марка за плечі.
— Ти впевнений, що він помер, Марку?
— Так, його пробило у півдесятку місць. Стільки крові…
Бен поглянув собі на годинник. Було за десять хвилин п’ята. Знову в нього з’явилося те відчуття, що часу обмаль, що він запізнюється.
— Що ми тепер робитимемо? — запитав Марк відсторонено.
— Поїдемо в місто. Поговоримо по телефону з Меттом, а потім поговоримо з Паркінсом Ґіллеспі. Ми прикінчимо Барлоу до темряви. Ми мусимо.
Марк відповів кволою, скрушною усмішкою:
— Джиммі теж так казав. Він казав, що ми мусимо зупинити його дзиґар. Але він нас весь час побиває. Кращі за нас люди, либонь, теж намагалися.
Бен дивився вниз на хлопця, готуючись зробити дещо ганебне.
— У тебе настраханий голос, — сказав він.