Педріто Монтеро вбачав у піднесенні свого брата відкритий шлях до втілення своїх найшаленіших фантазій. Ось що зробило монтеристське pronunciamiento таким невідворотним. Можливо, від самого генерала можна було б відкупитися, втихомирити його лестощами, послати з дипломатичною місією до Європи. Але брат під’юджував його від початку до кінця. Педріто Монтеро хотів стати найблискучішим державним діячем Південної Америки. Найвищої влади він не бажав. Власне, боявся пов’язаної з цим праці та ризику. Передусім, навчений своїм європейським досвідом, він мав намір збити серйозний капітал для самого себе. З прицілом на цю мету він наступного ж дня після переможної битви дістав від брата дозвіл перекинутись через гори й захопити Сулако. Сулако було краєм майбутнього процвітання, обраним краєм матеріального прогресу, єдиною провінцією республіки, до якої мали інтерес європейські капіталісти. Педріто Монтеро, наслідуючи приклад герцога де Морні, гадав відхопити свій шмат від цього пирога. Ось які наміри він мав у дослівному сенсі. Тепер, коли його брат — правитель країни, чи то як президент, диктатор, чи навіть як імператор — а чому б не імператор? — він мав намір домагатися частки від кожного підприємства — залізниць, копалень, цукрових господарств, бавовнопрядильних фабрик, землеволодінь, від усіх виробництв без винятку — як плати за свою протекцію. Бажання якомога швидше опинитись на місці й було справжньою причиною славетного переходу через гори разом із десь двома сотнями llaneros — вихватки, небезпечність якої він спершу не міг чітко уявити через свою нетерплячість. З огляду на чимало перемог йому здавалося, що той, хто має прізвище Монтеро, повинен бути господарем ситуації, і не менше. Ця ілюзія спокусила його на необачність, яка тепер ставала для нього очевидною. Коли він їхав верхи на чолі своїх llaneros, то шкодував, що їх так мало. Бурхливий захват городян знову надав йому впевненості. Вони кричали: «Viva Монтеро! Viva Педріто!» Аби ще більше розбурхати їхній захват і заради того задоволення, яке він зазвичай знаходив в удаванні, він закинув віжки на шию свого коня і фамільярно-довірочним жестом, який справив величезне враження, обіруч узяв під руки сеньйорів Фуентеса і Ґамачо. У такій позі, на коні, якого вів за вуздечку обірваний міський мосо, він тріумфально проїхав Пласою до дверей Інтенденсії. Її старі похмурі стіни ніби аж дрижали від вигуків, які стрясали повітря і заглушували громохке бевкання соборних дзвонів.