Розділ V

За ніч схвильований очікуванням люд захопив усі дзвіниці Сулако, аби привітати Педріто Монтеро, який переночував у Рінконі й тепер вступав до міста. Спершу до портової брами безладно завалилась озброєна різношерста й різномаста юрба, різного виду і ступеня обшарпаності, яка називала себе Національною гвардією Сулако і на чолі якої стояв сеньйор Ґамачо. Серединою вулиці під шалене биття барабанів плинула, мов потік мотлоху, маса солом’яних брилів, пончо, рушничних цівок, а в центрі, у хмарі куряви, лопотів зелено-жовтий прапор. Роззявляки повідскакували до мурів будинків, викрикуючи свої «Viva!». Позаду черні виднілися піки кавалері — «армії» Педро Монтеро. Він прямував верхи між сеньйорами Фуентесом та Ґамачо на чолі своїх llaneros, які здійснили подвиг, перейшовши Парамо Іґероти в заметіль. Вони їхали по чотири в ряд на конфіскованих конях з Кампо, вбрані в різноманітний одяг з асортименту придорожніх крамниць, що їх вони квапливо грабували під час стрімкого переїзду через північну частину провінції, бо ж Педро Монтеро дуже поспішав захопити Сулако. Хустинки, вільно пов’язані в них на голих шиях, були нові-новісінькі, а праві рукави їхніх бавовняних сорочок були обрізані десь біля плеча, щоб легше було кидати ласó. Виснажені старигани їхали пліч-о-пліч із худими смаглявими юнаками, чия зовнішність була позначена всіма скрутами похідного життя, довкола тулій їхніх капелюхів були намотані смуги сирої яловичини, а до голих п’ят пристебнуті величезні залізні остроги. Ті, хто загубив на гірських перевалах свої піки, запаслися припонами, які використовували скотарі Кампо: тонкі дрючки з пальмового дерева завдовжки десять футів, не менше, на яких під окутими залізом вістрями бряжчало чимало вільно нанизаних кілець. Кавалеристи були озброєні ножами та револьверами. Якась загнана безстрашність закарбувалась на всіх оцих почорнілих на сонці обличчях, вони пихато витріщали обпалені очі, позираючи вниз на юрбу, або ж, зухвало підморгуючи, кивали один одному вгору, на котрусь із жіночих голівок у вікнах. Коли вони в’їхали на Пласу і вгледіли кінну статую Короля, яка височіла над хвилями натовпу, сліпучо-біла в сонячному сяйві, велетенська і непорушна, зі своїм вічним жестом салюту, — і їхніми лавами прокотився гул подиву.

— Що то за святий у великому капелюсі? — запитували вони один одного.

Вони являли собою добрий взірець рівнинної кавалерії, за допомогою якої Педро Монтеро добряче посприяв переможній кар’єрі свого брата генерала. Вплив на мешканців рівнин по всій республіці, що його за короткий час набув отой Педро, вихований у прибережних містечках, можна приписати лише його геніальній зрадливості, такій дієвій, що тим неотесам, які лише трохи відійшли від стану цілковитої дикості, вона уявлялася вершиною кмітливості та доброчесності. Фольклор усіх націй свідчить, що первісне людство розглядало дворушність та підступність укупі з фізичною силою як героїчні чесноти, навіть більші, ніж хоробрість. Перемога над ворогом була подвигом життя. Хоробрість — річчю самозрозумілою. А от застосування розуму викликáло подив і повагу. Підступи, якщо вони не вели до поразки, пошановувались, а проста розправа над заскоченим зненацька ворогом не пробуджувала інших почуттів, крім радощів, гордощів і захвату. Можливо, річ не в тім, що ті первісні люди були віроломніші, ніж їхні нинішні нащадки, але вони йшли до своєї мети прямішим шляхом і були безхитрісніші, визнаючи успіх за єдиний моральний критерій.