Розділ VI

Сонце хилилося на захід і пересувало тіні поміж міських будинків на схід. Пересувало їх і на всій широчіні безмежного Кампо, де над зеленими розлогами височіли на пагорках білі мури haciendas, де у складках землі по берегах струмків щулились ранчо з трав’яними стріхами, де серед світлого моря трав купчились темні острівці дерев, а стрімкий кряж Кордильєрів, неосяжний і непорушний, виринав із хвиль підгірних лісів, мов скелястий берег країни велетнів. Призахідне сонячне проміння, здалеку черкаючи засніжені схили Іґероти, надавало їм юної рожевої барви, а от зубчасті брили далеких шпилів залишалися чорними, ніби їх обпалило вогненне сяйво. Хвилясті верхи лісів були ніби припорошені блідо-золотим пилом, а ген-ген за Рінконом увінчана заростями гігантської папороті прямовисна стіна гори та скелі ущелини Сан-Томе, сховані від міста за двома лісистими відрогами, набирали теплих брунатних і жовтих відтінків, помережаних червоно-іржавими прожилками та темною зеленню кущів, які росли з тріщин у камінні. Повітки для товкачів та будівлі копальні високо вгорі здавалися з рівнини темними й маленькими, як пташині гнізда, наліплені гронами на уступах скель. Зиґзаґи стежок скидались на ледь помітні лінії, надряпані на мурі велетенського зрубу. Двом серено копальні, які патрулювали місцевість, походжаючи з карабінами в руках у затінку дерев, що росли обабіч струмка біля містка, і пильно роззираючись навсібіч, дон Пепе, який спускався стежкою з верхнього плато, здавався не більшим за великого жука.

Постать дона Пепе, яка ніби безцільно, по-комашиному петляла через скелю, все-таки неухильно спускалась і, наблизившись до підніжжя гори, нарешті сховалася за дахами складів, кузень та майстерень. Певний час двійко серено походжали туди й назад перед містком і враз жестом зупинили вершника, який переїжджав через місток, тримаючи в руці великого білого конверта. Тоді дон Пепе, вигулькнувши з-поміж будинків на вулиці селища неподалік від порубіжного містка, підійшов сягнистим кроком — у широких темних штанях, заправлених у чоботи, білому полотняному кітелі, з шаблею при боці та револьвером на поясі. У цей неспокійний час ніщо не могло застати сеньйора ґобернадóра, як мовить прислів’я, без чобіт.

На легкий кивок одного з серено чоловік, посланець із міста, спішився і зійшов з містка, ведучи свого коня за вуздечку.

Дон Пепе взяв листа, якого той тримав у другій руці, і почав лапати себе по кишенях з лівого боку й на стегнах у пошуках футляра з окулярами. Насадивши собі на носа важкі лінзи у срібній оправі й обережно заправивши за вуха дужки, він відкрив конверт, тримаючи його десь за фут перед очима. На аркуші паперу, який він звідти витяг, було лише три написаних від руки рядки. Він довго в них вдивлявся. Його сиві вуса то злегка підіймались, то опускались, а зморшки, що розхóдились від кутиків очей, збіглись докупи. Він спокійно кивнув.