Відтоді ми змінилися. Застосування розуму викликає менше подиву і ще менше поваги. Але неосвічені варвари-степовики, залучені до громадянської війни, охоче йшли за ватажком, якому вдавалось передавати їм їхніх ворогів, так би мовити, просто в руки. Педро Монтеро мав талант присипляти у своїх недругів відчуття небезпеки. А оскільки люди опановують мудрість надзвичайно повільно і завжди готові повірити обіцянкам, які лестять їхнім таємним надіям, то Педро раз у раз досягав успіху. Чи то бувши лише слугою, чи якимось дрібним чиновником у костаґуанській місії в Парижі, але щойно почув, ніби його брат вигулькнув зі своєї всіма забутої прикордонної «командансії», він прожогом повернувся на батьківщину. Завдяки своєму вмінню викликáти довіру примудрився обманути очільників ріб’єристського руху в столиці, і навіть проникливому агентові копальні Сан-Томе не вдалось його розкусити. Враз він набув величезного впливу на свого брата. Вони були дуже подібні зовні, обидва — лисі, зі жмутками дрібнокучерявого волосся над вухами, що свідчило про домішок негритянської крові. От тільки Педро був нижчий, ніж генерал, та й загалом тендітніший, мав здатність мавпувати всі зовнішні ознаки витонченості й непересічності та папужий талант до мов. Обидва брати здобули початкову освіту завдяки щедротам одного видатного європейського мандрівника, камердинером якого був їхній батько під час його подорожей углиб Костаґуани. Генералові Монтеро це дало змогу вибитись у люди. Педріто, молодший, невиправний ледащо і нехлюй, безцільно дрейфував від берега до берега, вештався біля контор, нав’язувався іноземцям у ролі провідника, жив з легких та сумнівних підробітків. Здібність до читання йому не дала анічогісінько, хіба що в голову напхалось повно безглуздих фантазій. Його вчинки зазвичай диктувались такими неймовірними мотивами, що людина з раціональним складом мислення не могла їх розгадати.

Отже, попервах агент Ґулдової концесії в Санта-Марті приписав йому здоровий глузд і навіть здатність тримати в шорах вічно незадоволене марнославство генерала. Йому й на думку не спадало, що Педріто Монтеро, чи то лакей, чи то писарчук, який мешкав на мансардах різних паризьких готелів, де костаґуанська місія зазвичай селила своїх достойників-дипломатів, поглинав найлегші для сприйняття історичні праці французькою мовою, як-от книжки Ембера де Сент-Амана про Другу імперію. А ще Педріто був приголомшений розкошами блискучого двору і плекав плани й собі там осісти; як і герцог де Морні, він прагнув поєднувати життя у своє задоволення з політичною діяльністю й усіляко насолоджуватись повнотою влади. Про це ніхто й не здогадувався. І все ж це була одна з безпосередніх причин монтеристської революції. Це здасться не таким уже й неймовірним, якщо зважити на те, що глибинні причини були такі самі, як завжди, і коренились у політичній незрілості народу, неробстві вищих верств і невігластві нижчих.