Пані Ґулд сиротливо сиділа в кінці столу і переводила очі з одного на другого. Вони хоч і не відвертались, але намагались уникнути її погляду. Лікар прикинувся голодним, схопив ножа та виделку і заходúвся їсти з підкресленим завзяттям, мов на сцені. Чарлз Ґулд нічого такого не вдавав, а натомість, піднявши під прямим кутом лікті, крутив обидва кінчики своїх полум’яних вусів — вони були такі довгі, що його руки зовсім не торкались обличчя.

— Я не здивований, — пробурмотів він, облишивши свої вуса і закинувши руку на спинку стільця. Обличчя його було якраз таке спокійне і незворушне, що зраджувало бурхливу внутрішню боротьбу. Він відчував, що це нещастя звело до єдиної точки всі наслідки його лінії поведінки з усіма його свідомими та несвідомими намірами. Тепер мав настати кінець оцієї мовчазної стриманості, цієї непроникної маски, за якою він беріг свою гідність. То була найменш підла форма прикидання, нав’язана йому тією пародією на цивілізовані інституції, яка ображала його розум, його порядність, його відчуття справедливості. Він був подібний до свого батька. Не дивився на життя іронічно. Безглуздя, які переважають у цьому світі, його не тішили. Вони кривдили його вроджену серйозність. Він відчував, що через лиху смерть отого бідолашного Деку втратив свою неприступну сильну позицію триматися осторонь. Ця смерть його викривала, якщо тільки він не забажає вийти з гри — а це було неможливо. Матеріальні інтереси вимагали, аби він пожертвував своєю відчуженістю — а можливо, і своєю безпекою. І він подумав, що сепаратистський план Деку не пішов на дно разом із затонулим сріблом.

Єдине, що не змінилось, — його ставлення до пана Голройда. Головний виразник зацікавленості у сріблі та сталі долучився до костаґуанських справ зі своєрідною пристрастю. Костаґуана стала необхідною для його існування, у копальні Сан-Томе він знайшов те уявне задоволення, яке люди іншого душевного складу черпають у театрі, малярстві або в ризикованих і привабливих видах спорту. То була особлива форма екстравагантності видатного мужа, прийнятна з погляду моралі й досить масштабна, щоб полестити його марнославству. Навіть у цій примсі свого генія він слугував світовому прогресу. Чарлз Ґулд був певен, що Голройд цілком його зрозуміє і судитиме про нього поблажливо з огляду на їхню спільну пристрасть. Цього великого мужа уже ніщо не могло здивувати чи вразити. І Чарлз Ґулд уявив, що пише до Сан-Франциско приблизно такого листа: «…Очільники руху — мертві або втекли, громадське життя провінції на сьогодні зійшло на пси, партія “бланко” в Сулако непрощенно занепала, і то в характерний для цієї країни спосіб. Але Барріос, недосяжний у Кайті, ще може стати у пригоді. Я змушений відкрито взятися за план революції у провінції як за єдину можливість гарантувати постійну безпеку величезним матеріальним інтересам, які є умовою процвітання і миру в Сулако…» Це було ясно. Він бачив ці слова, немовби написані вогняними літерами на стіні перед собою, в яку відсторонено вперся очима.