— Слухай, ти, — грубо звернулась вона до сестри.

Джізелла з непереможною невинністю звела на неї свої очі, подібні до зарошених фіалок, і це пробудило в Лінді лють, змішану із захватом. Джізелла мала прегарні очі — оця Chica, лукаве створіння з білим тілом і душею, повною чорного обману. Лінда не знала, чого їй більше хочеться — з криком помсти видерти сестрі очі чи вкрити їх, таємничі у своїй безсоромній непорочності, поцілунками жалощів та любові. І раптом ці очі спорожніли, втупившись у неї відсутнім поглядом, залишилось у них тільки трохи страху, похованого в серці Джізелли не так глибоко, як інші її почуття.

Лінда сказала:

— Рамірес нахвалявся у місті, що викраде тебе з острова.

— Які дурниці! — відповіла молодша сестра, і в нападі норовливості, спричиненому довгим стримуванням емоцій, жартівливо, але й трохи зухвало додала: — Він тут ні до чого.

— Он як? — процідила крізь зуби Лінда. — Ні до чого? Ну то шануйся, бо ж батько ночами обходить острів із зарядженою рушницею.

— Не буде йому від цього добра. Скажи йому, Ліндо, аби він цього не робив. Мене він не послухає.

— Нічого я не скажу… більше нічого… нікому! — палко прокричала Лінда.

«Так довго тривати не може», — думала Джізелла. Треба, щоб Джованні швидше забрав її звідси — наступного разу, коли він припливе. Заради жодного срібла у світі вона не терпітиме таких жахіть. Від розмов із сестрою їй зле. А от пильність батька її не тривожила. Вона благала Ностромо не підходити до вікна сьогодні вночі. Він пообіцяв триматися цього разу подалі. А вона й не знала, не могла ні здогадатись, ні уявити, що він мав інші причини для відвідин острова.

Лінда піднялася просто на маяк. Час було розпалювати ліхтар. Вона відімкнула маленькі дверцята і важко зійшла нагору спіральними сходами, несучи у своєму серці любов до неперевершеного капатаса карґадорів, немов дедалі тяжчу ношу ганебних кайданів. Ні, вона не скине цих оков. Ні, а долю цих двох хай вирішує Небо. І, увійшовши до світлової камери, сповненої присмерку і місячного сяйва, Лінда обережно запалила ліхтар. А потім руки її опали вздовж тіла.

— І наша мати дивиться на все це, — пробурмотіла вона. — Це ж рідна моя сестра — Chica!

Увесь світлозаломлювальний апарат з його мідним устаткуванням та розташованими по колу призмами мерехтів та іскрився, мов повна діамантів куполоподібна рака, у якій був не ліхтар, а якесь священне полум’я, що мало владу над морем. А Лінда, доглядачка маяка, у чорному вбранні з блідим обличчям опустилась на низький дерев’яний стілець, залишившись наодинці зі своїми ревнощами, високо над земною ганьбою та земними пристрастями. Через дивний тягучий біль, ніби хтось брутально скуб її за темні коси з бронзовим полиском, вона притисла руки до скронь. Вони зустрінуться. Вони зустрінуться. І вона навіть знає де. Біля вікна. По щоках їй потекли краплі страдницького поту, а місячне сяйво, розлите у морській далині, засунуло ніби велетенським срібним засувом вхід до затоки Пласідо — темної печери, де клубочилися хмари й німували підточувані прибоєм береги.