У будинку, що я винайняв, збереглася обстава ще з часів Маннерінґа. Це було доволі понуре житло як на мене – не відлюдника й не науковця. Здавалося, мені передається дрібка духу цього житла, якісь риси характеру його колишнього мешканця, бо в тих стінах я почував смуток, зовсім мені не властивий. Навряд чи можна його пояснити самотністю. Вночі тут не було нікого з челяді, але мене цілком влаштовувало товариство самого себе й книжок. Дуже люблю читати. Хай там якою була причина впливу на мій настрій, все одно він ставав пригніченим. Находило відчуття неминучого лиха, особливо гостре в робочому кабінеті, хоч із усіх кімнат він був найсвітліший і найпросторіший. Тут висів намальований олією портрет доктора Маннерінґа на весь зріст, який немовби панував над усім у цій кімнаті. У ньому не було нічого незвичайного – доволі приємний на вигляд п’ятдесятилітній чоловік, посивілий брюнет, чисто поголений, з темними серйозними очима. Щось у цій картині привертало і втримувало увагу. Зображення стало звичним і близьким, воно мало не переслідувало мене.

Якось увечері я, йдучи до спальні, проходив через кабінет. Мав при собі лампу: в Меридіані не було газу. Як завжди, я зупинився перед портретом. У світлі лампи обличчя набрало незвичайного виразу – дивного й моторошного. Така зміна зацікавила мене, але не стривожила. Я водив лампою то праворуч, то ліворуч і спостерігав вплив зміни освітлення. За таким заняттям мені раптом закортіло оглянутися. Обернувшись, я побачив якогось чоловіка, що йшов до мене. Коли він наблизився так, що лампа освітила обличчя, я впізнав доктора Маннерінґа. Неначе портрет зійшов з полотна!

– Даруйте, – холодно сказав я. – Ви, мабуть, постукали у двері, а я не почув.

Проминувши мене на віддалі простягнутої руки, він підняв пальця, ніби на знак застороги, і, не сказавши ні слова, зник із кімнати – невідь-як, так само як і з’явився.

Звичайно ж, зайво пояснювати, що це була, за вашою термінологією, галюцинація. Я волію вживати слово «видіння». У кабінеті одні двері були замкнуті на ключ, а другі вели до спальні, в якій немає іншого входу. Не варто розповідати, як я почувався, коли обміркував цей випадок.

Звісно, він видасться вам банальною історією з привидом, придуманою за правилами, що їх запровадили давні майстри цього жанру. Я б не став розповідати вам цієї історії, дарма що бачив привида на власні очі, якби не те, що він не привид, а жива людина. Сьогодні, йдучи вулицею Юніон-стріт, я розминувся з цим чоловіком. Він ішов у натовпі мені назустріч.

Говер закінчив розповідь. Обидва співрозмовники мовчали. Доктор Фрейлі неуважно барабанив пальцями по столі.