– Чи обізвався він до вас? – спитав він. – Може, Маннерінґ сказав щось таке, з чого можна було б виснувати, що він ще не вмер?
Задивившись на лікаря, Говер змовчав.
– Може, він подав якийсь знак? – вів далі Фрейлі. – Чи не підняв пальця? Він так зазвичай робив, коли мав сказати щось важливе. Наприклад, оголосити діагноз.
– Саме так він і зробив, як тоді його привид. Господи! То ви його знали?
Говер очевидно нервувався.
– Знав. І прочитав його книжку. Колись її прочитає кожний лікар. Це дивовижний внесок у медичну науку, один із найважливіших за останнє століття. Так, я знав доктора Маннерінґа. Лікував його три роки тому. Доктор помер.
Схвильований Говер зірвався з крісла. Пройшовшись по кімнаті, він спинився перед своїм приятелем і нетвердим голосом спитав:
– Докторе, ви нічого мені не скажете як лікар?
– Що ви, Говере! Ви найздоровіша людина з усіх моїх знайомих. Натомість дам вам пораду як приятель. Ви граєте на скрипці, як ангел, тож підіть до себе в кімнату й заграйте щось легке і жваве. Викиньте з голови цю бридню.
Назавтра Говера знайшли мертвим у його кімнаті. Підборіддя досі притискало скрипку, смичок застиг на струнах. Перед мерцем лежали ноти «Похоронного маршу» Шопена.
1
«Піди до Ґілеаду й бальзаму візьми, дівчино, дочко Єгипту!». Книга пророка Єремії, 46/11.
2
Із поеми «Мандрівник» Олівера Ґолдсміта.
3
Латинська назва Христової дороги на Голгофу.
4
Із вірша «Invictus» англійського поета Вільяма Ернеста Генлі (1849–1903).