Ішов дощ, панувала пітьма. У небі над пагорбом, до якого я мало не навпомацки пробирався хиткими дощаними хідниками й заболоченими небрукованими вулицями, нависала неяскрава заграва від міських вогнів, а позаду мене нічого не було видно, крім єдиного освітленого вікна в Моксоновій оселі. У цьому світлі відчувалося щось таємниче та зловісне. Я знав, що це вікно в майстерні мого приятеля, й не сумнівався, що він повернувся до своєї роботи, яку перервав, щоб просвітити мене про свідомість машин і батьківство Ритму. Хоча його переконання видалися мені на той час дивними й трохи сміховинними, однак я не міг цілком позбутися відчуття, що вони якось трагічно пов’язані з його життям та характером, а може, й з долею, і вже не сприймав їх як виверти розладнаного розуму. Хай там як ставитися до його ідей, а треба визнати, що він розвивав їх дуже логічно, і це свідчило про його здоровий глузд. Знову й знову мені пригадувалися його останні слова: «Свідомість – це породження Ритму». Хоча це твердження було голослівним і сухим, та тепер воно видавалося мені дуже заманливим і з кожною думкою про нього набирало ширшого значення й глибшого змісту. Та на таких підвалинах, думав я, можна побудувати цілу філософську систему. Якщо Свідомість – породження Ритму, тоді все на світі має розум, бо рухається, а всі рухи ритмічні. А чи усвідомлює Моксон вагомість і розмах своєї ідеї, весь масштаб цього важливого узагальнення? Чи, може, він дійшов до таких філософських засад звивистим і непевним шляхом спостереження?

Ці засади світогляду були тоді нові й незвичні для мене, тож, почувши від Моксона пояснення, я не став їх неофітом. А тепер мене наче осяяло яскраве світло, як колись Савла-тарсянина². У темряві й безлюд ді цієї непогожої ночі я зазнав того, що Луес³ назвав безмежним розмаїттям і хвилюванням філософської думки. Я упивався незвіданим блаженством пізнання, незвіданою гордістю за пізнане й немовби летів на невидимих крилах, не відчуваючи землі під ногами.

Піддавшись спонуці звернутися з проханням про додаткове пояснення до того, хто відтепер став моїм наставником і проводирем, я не зважав на те, що промок до рубця, отож повернув назад і опам’ятався вже під дверима Моксонової оселі. Від хвилювання я не міг намацати дзвінка й несвідомо натиснув на клямку. Вона крутнулась, я увійшов і піднявся сходами нагору, до покою, який недавно покинув. Тут було темно й тихо. Моксон, очевидно, перейшов до сусідньої кімнати – майстерні. Навпомацки, тримаючись за стіну, я добрався до потрібних дверей і кілька разів гучно постукав, але відповіді не почув. Мабуть, через шум, що долинав знадвору. Там завивав вітер і жбурляв струмені води у вікно та в тонкі стіни. До того ж у майстерні без стелі лунав невпинний і дуже гучний барабанний дріб дощу по дранковому даху.