Мені довелося почекати на відповідь. Зосередившись на вогнищі в каміні, Моксон спритно поштовхував і загрібав кочергою вуглики, поки ті відповіли на його увагу – яскравіше зажевріли. Я спостеріг, що за останні кілька тижнів мій приятель набув звички боротися з відповіддю на звичайнісінькі, найпростіші запитання. Причому з таким виглядом, ніби він обдумує не запитання, а щось таке, що невідступно засіло з голові.
– А що таке машина? – нарешті озвався він. – Це слово тлумачать по-різному. Ось вам означення з одного популярного словника: «Знаряддя або пристрій для прикладання і збільшення сили або для досягнення бажаного результату». А раз так, то людина теж машина, хіба ні? І, погодьтеся, вона думає. Або ж думає, що думає.
– Якщо не бажаєте відповісти на запитання, – сердито відрубав я, – то так і скажіть. Натомість ви ухиляєтеся від відповіді. Ви ж добре розумієте, що коли я кажу «машина», то маю на увазі не людину, а щось нею створене й кероване.
– Якщо тільки це «щось» не керує людиною, – докинув Моксон, рвучко звівся й підійшов до вікна, за яким усе потонуло в чорноті грозового вечора. За якусь хвилину він обернувся до мене й, усміхнувшись, сказав:
– Пробачте, я й не гадав ухилятися. Як на мене, автор цієї словникової статті несвідомо навів аргумент, що спонукає до роздумів і придасться в нашій дискусії. Мені легко дати пряму відповідь на ваше запитання. Так, я вважаю, що машина думає про роботу, яку виконує.
Еге ж, справді пряма відповідь. Вона не задовольнила мене, а тільки утвердила в побоюванні, що завзята робота в механічній майстерні не на користь Моксонові. Я знав, наприклад, що він потерпає від безсоння, а це не жарт. Невже ця недуга затьмарила розум моєму приятелю? На той час його відповідь підтверджувала таке припущення. Мабуть, нині я припустив би щось інше. Але тоді я був молодий, а до благ, у яких не відмовлено юності, належить невігластво. Запалившись цим могутнім стимулом суперечити, я спитав:
– Скажіть, будь ласка, чим же вона думає, не маючи мозку?
Цього разу Моксон недовго розмірковував і відповів, за своєю улюбленою звичкою, запитанням на запитання:
– А чим думає рослина, не маючи мозку?
– Ого, то рослини теж належать до мислителів! Я б не проти почути хоч якісь їхні філософські висновки. Не вимагаю засновків.
– Напевно, про ці висновки можна судити з їхньої поведінки, – відповів він, не зважаючи на мою дурнувату іронію. – Не стану наводити вам прикладу соромливої мімози, деяких комахоїдних рослин і тих квітів, у яких тичинки схиляються й струшують пилок на бджолу, щоб вона допомогла запліднити далеких коханок. Візьміть до уваги ось що. У своєму саду я посадив на відкритому місці виноградну лозу, а коли вона прийнялася, увіткнув кілочок за крок-два від неї. Лоза зразу ж потяглася до кілочка, а за кілька днів, коли вже от-от дотяглася, я його переставив. Круто повернувши, вона знову пустилася до цієї опори. Я кілька разів повторив цей маневр. Зрештою лоза, неначе знеохотившись, облишила погоню й уже не зважала на спроби збити її з пантелику. Поповзла до деревця, що росло трохи віддалік, і невдовзі видерлася на нього.