Ви зналися з моїм братом Джоном, але ніколи не були певні, чи це справді він, а не я. Ніхто не зміг би нас розрізнити, якби ми того самі не захотіли. Принаймні наші батьки не були на таке здатні. Я не знаю прикладів більшої схожості, ніж у нас, близнюків. Кажу про свого брата Джона, але я не гарантую, що його по праву мали б звати саме таким іменем, а не моїм – Генрі. Нас охрестили як належить, але після обряду, позначаючи нас буквами, служитель заплутався, і хоча на моєму передпліччі написано «Г», а на братовому – «Дж», немає жодної певності, що служитель не помилився. Тато й мама пробували розрізняти нас, дітей, за одягом та іншими простими ознаками. Однак ми так часто обмінювалися костюмами й вдавалися до всіляких хитрощів, коли треба було ввести супротивника в оману, що вони відмовилися від цих марних спроб. Увесь час, що наша родина жила разом, батьки, визнаючи стан справ складним, називали нас обох однаково – «Дженрі». Мене часто дивувало те, що татові вистачало терпцю не затаврувати наші недостойні лоби. Зрештою, ми були не дуже вредні хлопчиська й знали похвальну міру, коли дошкуляли та псували нерви дорослим, тому-то й уникли тавра. Може, ще й тому, що батько був напрочуд добродушний і, мабуть, його самого тішила ця гра природи – сини.
Невдовзі після того, як ми перебралися до Каліфорнії й оселились у Сан-Хосе (де єдиною нашою удачею стала зустріч із таким щирим приятелем, як Ви), наша родина, як Вам відомо, розпалася – упродовж одного тижня померли тато й мама. Перед смертю батько розорився, і наш будинок було продано, щоб покрити його борги. Сестри повернулися до наших родичів на Сході, а Джон і я – тоді двадцятидволітні – завдяки Вашому сприянню дістали роботу в різних кінцях Сан-Франциско. Через певні обставини ми не могли мешкати разом, так що бачилися рідко – не частіше ніж раз на тиждень. А що мали небагато спільних знайомих, то мало хто знав про нашу дивовижну подібність. Тепер я перейду до відповіді на Ваше запитання.
Одного вечора, незабаром після нашого переїзду до Сан-Франциско, я йшов вулицею Маркет-стріт. Раптом якийсь гарно вбраний чоловік середнього віку спинив мене і, сердечно привітавшись, сказав:
– Стівензе, я, звичайно ж, знаю, що ви рідко виходите на люди, але я розповів про вас своїй дружині, й вона буде рада, якщо ви до нас завітаєте. Крім того, я вважаю, що мої дівчата варті того, щоб з ними познайомитися. Ви могли б прийти, скажімо, завтра о шостій і пообідати з нами