Тут я жодного разу не бував, та й не мав сюди доступу, як і всі інші господареві знайомі, за винятком одного вправного слюсаря, про якого знали тільки те, що звуть його Гейлі й що він неговіркий. Але я був у стані такої духовної екзальтації, що забув про вихованість та делікатність і відчинив двері. Побачена картина враз вибила мені з голови всі філософські думки.

Моксон сидів лицем до мене, за невеликим столиком, на якому горіла свічка – єдина в кімнаті. Навпроти нього сидів ще хтось. Вони грали в шахи. На дошці залишилося кілька фігур, і навіть я, зовсім не шахіст, утямив, що гра наближається до кінця. Моксон поринув не так у гру, як у споглядання свого суперника. Дивився на нього так зосереджено, що не зауважив мене, хоч я стояв близько, навіч. Його обличчя було примарно бліде. Очі блищали, як діаманти. Я бачив тільки спину другого гравця, але цього вистачало. Не було жодного бажання подивитися на нього спереду.

Заввишки він був не більш як п’ять футів, а будовою тіла скидався на горилу: широченні плечі, коротка груба шия, приплюснута масивна голова в темно-червоній фесці, з-під якої вибивалися густі чорні патли. Був одягнений у щось темно-червоне, схоже на туніку, й туго підперезаний поясом. Ніг не видно – він сидів на ящику. Ліва рука лежала на коліні. Фігури переставляла права – непропорційно довга.

Я позадкував і став побіч дверей, у тіні. Якби Моксон глянув понад обличчя свого супротивника, то побачив би тільки, що двері відчинені, ото й усе. Бозна-звідки взялося в мене дивне передчуття, яке не давало ні увійти в кімнату, ні піти геть. Здавалося, що зараз розіграється трагедія і я врятую приятеля, якщо залишуся. Тож я залишився, хоч трохи й муляли докори сумління за нескромність.

Гра йшла швидко. Роблячи хід, Моксон майже не дивився на дошку, і, як на моє недосвідчене око, начебто брався за перші-ліпші фігури. Та ще й його жести були різкі, нервові й недоладні. Партнер не затримувався із зустрічними ходами, але рухи його руки були такі вже плавні, одноманітні, автоматичні, ба навіть театральні, що мій терпець мало не уривався. У цій сцені було щось нереальне, мене навіть пробрали дрижаки. Що ж, я таки промок і змерз.

Зо три рази він, пересунувши фігуру, злегка схиляв голову, й щоразу мій приятель переставляв свого короля. Мені раптом видалося, що незнайомець німий. І враз майнула думка: це ж машина – шахіст-автомат! Згадалося, Моксон якось сказав мені про винахід такого механізму, а я вирішив, що ще не дійшло до втілення в життя. То чи не була тоді ця мова про свідомість та інтелект машин тільки своєрідною прелюдією до майбутнього показу винаходу – хитрим вивертом, призначеним справити якнайгостріше враження на мене, не втаємниченого в секрети механіки?