Коротко кажучи, всі і вся в околиці мали Сайласа Дімера за єдину непорушну істину Гіллбрука. Здавалося, що його перехід на той світ накличе велике лихо, завдасть усім непоправної шкоди.

Місіс Дімер і дві дорослі доньки займали покої на другому поверсі будинку, натомість ніхто не чув, щоб Сайлас спав деінде, окрім як на лежанці за прилавком. Там-таки одної ночі зовсім випадково його застали при смерті, а сконав він якраз тоді, коли час було відчиняти віконниці. Хоч не міг говорити, та був притомний. Ті, які близько знали Дімера, вважали: якби, на лихо, кінець забарився й настав після звичної пори відчиняти крамницю, то купець був би ще в гіршому стані.

Такий уже був Сайлас Дімер. Така була сталість і незмінність його звичок і всього життя, що один містечковий дотепник (колись він ходив до коледжу) не втримався й дав торговцеві прізвисько Старий Ібідем²; а в першому ж після похорону номері місцевої газети пояснив, не ображаючи пам’яті покійника, що той «узяв вихідний день». Отих вихідних мало би бути більше, але десь за місяць містер Дімер виразно дав зрозуміти, що й не гадає байдикувати по смерті.

Одним із найшановніших мешканців Гіллбрука був банкір Алван Крід. Жив він у найгарнішому на все містечко будинку, мав карету і з усіх боків був гідний поваги. Банкір почерпнув чимало корисного з мандрівок, бо ж частенько їздив до Бостона. Подейкували, що якось побував навіть у Нью-Йорку, хоч сам він скромно відмовився від такої блискучої одзнаки. Про цей випадок тут згадано лише тому, щоб належно оцінити чесноти містера Кріда. Так чи сяк, а чоловік заслужив на шану: або за розум, якого набрався, долучившись, хай навіть і на короткий час, до культури метрополії; або за чесність, якщо не долучився.

Одного погожого літнього вечора, близько десятої години, містер Крід, увійшовши через хвіртку до свого саду, рушив білою у місячному промінні жорствяною доріжкою, піднявся камінними східцями свого розкішного дому і, приставши на мить, встромив ключа в замок. Штовхнувши двері, стрівся з дружиною, що підійшла коридором од вітальні до бібліотеки. Сердечно привітавши чоловіка, вона ще ширше відчинила двері й притримала їх, аби було зручніше увійти. Замість цього він, одначе, обернувся і, глипнувши на ґанок, здивовано вигукнув:

– Еге! Що за чортівня з тим глечиком?

– З яким глечиком, Алване? – доволі байдуже спитала жінка.

– Глечиком із кленовим сиропом... Я його приніс із крамниці й поставив ось тут, щоб відімкнути двері. Що за чортів...

– Ну-ну, Алване, не лайся, я тебе прошу, – перебила його дружина. Взагалі кажучи, Гіллбрук – це далеко не єдине місце в християнській спільноті, в якому через залишки колишнього політеїзму не годиться згадувати всує Нечистого.