Орися сиділа, як на голках, а ввечері рішуче поставила перед Тимком вимогу, щоб він спровадив із двору свого дружка, інакше вона сама його витурить. Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець до Джмелика.

– От що, Северин… Пересидів ти в мене два дні – мандруй далі.

– Дізнався хтось? – тривожно спитав Джмелик.

– Орися. Хропів ти вві сні, а вона якраз прийшла корову доїти. За себе то я ручаюся, а їй рота долонею не затулиш. Так що посидь до вечора, а як стемніє, я тебе випущу.

В обід Тимко приїхав у село за нагостреними косами для косарки. Забравши їх, повіз у степ. В селі було пусто, як звичайно в жнива, тільки дітвора кублилася в піску біля Ташані та дід Інокентій разом із Кузем пасли колгоспну худобу на тирлищі. В білих сорочках, довгошиї, вони нагадували двох гусаків, що пасуться на зеленій траві. Біля мосту Тимка наздогнав Гаврило, що також ішов з обіду на жнива. Побачивши брата, він розгубився, ніяковіючи, зашкутильгав назустріч. Під широким брилем в тіні ховалося таке добре, до болю знайоме з дитинства обличчя. Після того як Тимко покинув рідний двір, брати не бачилися і, зустрівшись тепер, не знали, про що говорити.

– Чого ж це не заходиш? – запитав нарешті Гаврило. – Як-не-як – рідні ж.

– Робота… – опустив очі Тимко.

– Хоч би матір провідав. Плаче вона за тобою. Не сьогодні-завтра тебе на війну прихоплять, а ти замість того, щоб біля рідної матері жити, пристебнув до штанів гарнесеньку молодичку та по чужих дворах тиняєшся. – В голосі Гаврила відчувалася родинна образа.

– Кожен живе по-своєму…

– Авжеж. Собака і та свій двір знає, а…

– Ти мені тут не собач! – люто повернув Тимко підсиненими білками очей. – Вас таких до чортового батька було, щоб мені на шию сісти, та не для вас вона плетена.

Він цьвохнув коня батогом і погнав курною дорогою, лиш чорні кучері зривало з голови вітром та надувалася на спині міхуром червона, вилиняла на сонці, сорочка. «Баришник. Істинний баришник, – сумно дивився братові вслід Гаврило. – Відірвався від роду, як той камінь у воду. Що з нього буде далі – бог його знає». Гаврило скинув косу на плече і поволеньки пішов понад Ташанню аж на ті горби, де в плинному мареві бовваніли свіжоскладені ряди кіп.

Тимко дав спочити коневі аж за Троянівкою. «Що їм від мене треба? – збентежено питав він себе, витягаючи вишитий кисетик. – Із самого малолітства за пасинка мене мали, ще й тепер спокою не дають. Ні! Досить! Увірвалося! Тепер у мене своя дорога…» Він припалив цигарку і раптом почув далекий, приглушений степовим безлюддям крик. Озирнувся. Від села степовим шляхом хтось гнав верхи. Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні. Якийсь хлопчик у білій сорочці, припавши до гриви коня, летів навздогін підводі. Тимко в тривожному передчутті зупинив підводу біля соняшникового густого, як ліс, лану, встав із воза. Завалюючись на спину коневі і натягаючи з усіх сил повіддя, хлопчик зупинив коня.