перекриває сплав голосів Панас Гичка.

– «Дівчина за мно-о-о-о-ю-у», – гуде, як у бочку, Микита Чугай, обіпершись широкою спиною об драбину і примруживши очі.

Охрім сидить, вчепившись руками за полудрабки, трясеться на грудді разом з гарбою, аж голова підплигує, жили на сухій шиї понабухали, рот скривився, немічного голосу його не чути за басами, але по скривленому ротові видно, що він також співає і при тому так старанно, що аж потом обливається і час від часу витирає його рукавом. Денис дме так, що груди його видзвонюють міддю, а лице робиться червоно-фіолетовим. Тимко лежить на спині, розкривши очі, голова його качається сюди-туди по соломі в такт гарбі, а перед ним голубіє небо, небо і небо, і пливуть в нім видіння, недавно бачені, пережиті серцем, болючі, хвилюючі, як примари тривожних снів. То немов стоїть він на Беєвій горі і, прощаючись, дивиться на село й на братову виглянцювану держаком від вил долоню; то пахне йому рідною оселею, застояним кислим духом запареного хмелю; то затуманений зір жадібно мацає в зеленому шумовинні верб за горою червоний бовдур рідної хати; то бачиться йому Йонька, що, чортихаючись, бродить по двору і шукає люльку, яку він, запрацювавшись, засунув у тин і тепер не може згадати, куди він її подів; то мати, що вийшла з хати по воду, стала біля колодязя і стоїть, задумавшись, дивиться на Беєву гору, за яку поїхав її син; то кущик трави з гарненькою невісточкою, яку він обережно обкошує; то уявляється йому, як вони з Марком ідуть з роботи і їдять кавуна, вкраденого на баштані, обом по бородах тече солодкий холодний сік, вони стріляють один в одного червоними зернятками і сміються; то, нарешті, прокинувшись уранці, він чує, як Орися торохтить у хатині кочергами, звідти пахне підпаленим свіжовипеченим хлібом, і, відкривши очі, бачить на лаві торбу, пошиту з роменського рушника, напхану всяким їством на дорогу…

лине пісня, і знову поскрипує гарба, тюпають коні, крешуть копитами засохлу, потріскану від спеки землю.

І ця старовинна пісня ніби прорвала щось всередині в Тимка, він уткнувся лицем у солому і тихо, беззвучно заплакав. І це були перші і вже останні сльози за всю війну.

– Ет, завели якоїсь поминальної, – незадоволено скривився Марко. – Давайте веселої почнемо!

– У нас ні весела, ні сумна до діла не вийде, – люто сплюнув через полудрабок Панас. – Он він усю службу псує, – показав він на Охріма, що саме відкашлювався, як дячок на криласі, готовий втрутитися і в веселу пісню. – Хіба з ним можна співати, коли він тягне, як цапа за хвіст.