Друга, не менш поширена в селі легенда була про те, як він, повертаючись із служби, не міг знайти Троянівку. У Полтаву його привіз поїзд, далі треба було добиратися підводою. Знайшов Павло хурщика та й питає: «Куди, дядьку, їдете?» Той подивився на солдата, оглянув його з ніг до голови та й каже: «В Троянівку». – «То підвезіть і мене». – «Сідай, коли ти справді туди їдеш». Приїхали вони в Троянівку, глянув Павло сюди-туди – щось наче не те. Питає Павло в прохожого чоловіка:

– Це Троянівка?

– Троянівка.

– А де ж тут Настя Гузійка живе?

– А навіщо вона тобі? – питає, усміхаючись, дядько та міркує собі, що коли солдат свататися приїхав, то можна буде з нього і на могорич узяти.

– А на те вона мені потрібна, що моя хата якраз біля її хати стоїть.

– Е, – каже селянин, – немає у нас ніякої Насті Гузійки. Є Губиха, Здориха, Семигласна, а Гузійки немає. Це ти хоч і в кого завгодно поспитай, то любий тобі скаже, що такої в нашому селі немає.

«От яке діло, – думає собі Павло, – три годи як з дому виїхав, а вже позабували мене люди, і вже не знайду, де моя хата стоїть».

– Може, тут позиції були та мою хату снарядом рознесло або спалило?

– Та ні, – каже селянин, – такого не було. Правда, проходили якось цигани через село та в Хоми Негуляйвітренка коня вкрали. Ото і вся позиція. А так усе спокійно.

– Так ви мене таки не впізнаєте? – питає Павло та підсуває на потилицю шапку-плетьонку, гадаючи, що так його дядько швидше пізнає. Дядько підійшов кроків на два ближче, потім відійшов кроків на два дальше, подивився прямо, поглянув збоку, а тоді й каже:

– Та щось таке мені в голові манжуриться, а от що саме, то ніяк не доберу. А ти часом не Оверка Забийперекиньворота племінник?

– Ба! Ба! – зрадів Павло. – Так отож я недалеко біля Перекиньворотів і живу. Отак як іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а ярок по оцю, так біля того ярка є вуличка, і ото якраз у тій вуличці і моя хата.

– Е, це ти щось наплутав, – не погодився дядько, – бо як отак іти до церкви, то церква буде по оцю руку, а не оцю, а ярка там зовсім немає, і зараз же за церквою Забийперекиньвороти живуть…

– Перекиньвороти?

– Може, це у вас Перекиньвороти, а в нас Забийперекиньвороти живуть. Я в них прошлий рік жито молотив, так що добре та гаразд знаю. Ще мені старий Панько і капицю справляв, бо геть-чисто побилася.

– Панько?! – аж скрикнув від радощів Павло, бо таки в їхньому селі дійсно був дядько, якого звали Паньком, але в ту ж хвилю радість Павлова пройшла і він надовго задумався, щось, видимо, пригадуючи. – Е, ні, це ви щось не так сказали, – заперечливо закрутив він головою. – У нашому селі є Панько, то таки свята правда, але він не лимар, а столяр, і якщо ви поб’єте бича, то це вже вам ніхто такого не зробить, як Панько; а коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго шкураття, як у його шорні, ви й весь повіт обійдіть, то не знайдете.