Прощання біля артілі теж було суворим і коротким, як тоді, коли виряджають людей на вірну смерть і знають, що цієї смерті вже ніяк не можна обминути.

– Що ж… іди, сину… Підвода вже поїхала, – сказала Уляна, суворим, навіть холодним поглядом глянувши Тимкові в очі. Він стояв, знявши картуза, нахиливши голову, і обличчя його не було видно матері: вона бачила тільки його смолисті, розсипані по всій голові, поблискуючі на сонці, пружинисті кучері. Але хоча вона і не бачила його обличчя, однак по тому, як зігнулися його плечі, по тій ще дитячій його манері ховати від усіх своє почуття схвильованості чи образи, коли він не раз, побитий хлопчиками чи старим Йонькою, отак приходив до неї і, й словом не скаржачись, стояв з опущеною головою, вона розуміла, як йому тяжко, і знала, що її материнський обов’язок втішити його. Але вона добре знала, що словами цього не зробиш, і тому лише поклала свою суху, загрубілу від роботи руку, погладила по кучерях, і від цього доторку до милої рідної дитини відчула, як щось штовхнуло її в серце, і вона зрозуміла, що може не витримати. Треба було кінчати якнайшвидше. Уляна взяла себе в руки, нахилила голову сина трішечки нижче, бо він був уже хлопчик височенький, поцілувала коротким поцілунком, перехрестила, секунду потримала його голову в руках і злегенька відштовхнула від себе.

– Жалко… Пострижуть тебе, – провела вона ще раз по кучерях Тимка. – Ну, біжи, синок. Хай тобі Бог помага.

Тимко зодяг картуза і, не підіймаючи очей, повернувся і, спотикаючись, пішов геть. За ним, енергійно накульгуючи, рушив Гаврило, трохи ззаду шелестіла босими ногами по піску Орися.

Аж до Беєвої гори ішли мовчки. Гаврилові було тяжко дертися, він не міг зійти з братом і тому зупинився, переводячи подих. Мовчки вони обнялися, стиснули один одному руку. Завжди червоне обличчя Гаврила тепер було блідим, особливо біля губів і носа.

– Дивись, щоб зараз прописав, у яку тебе часть назначать.

Тимко криво усміхнувся, якось навіть аж весело затряс братові руку.

– З тієї м’ясорубки довго писати не будеш.

– Береженого й Бог береже…

– Та воно, може, й так…

– Ну, щасти ж тобі…

– Ходи здоров…

Тимко з Орисею швидко пішли шляхом. А Гаврило ще довго стояв край дороги, проводжаючи прощальним поглядом довгу і якось особливо по-юнацьки незграбну постать брата, що яскраво вимальовувалась на вершині гори, на тлі ясного і блакитного літнього неба. «Пішов – і ні одна сльоза з очей не капнула, – думав Гаврило, часто моргаючи своїми добрими, ласкавими очима, з яких туго, з пекучим болем, прорізувалися скупі чоловічі сльози. – Кремінне серце має… Якесь чуже… Не нашого роду… Та воно, може, й краще з твердим серцем… На світі ж он яке закрутилося».