– До якого Матвія? – уже присікувався дядько, і собі підсуваючи порвану шапурину на потилицю. – Та чи ти при своєму умі? Ох ти ж горенько, і монополька як на те нещастя закрита, – розгублено ляпав він руками по стегнах. – А то я б повів тебе до громади, хай би нас люди розсудили. До якого Матвія? Може, до Вирвикишки?

«Що за дивні прізвища? Негуляйвітренко, Забийперекиньворота? Вирвикишка? Таких у нашому селі зроду не було», – засумнівався Павло і вже хотів навести справку, але дядько перебив його:

– Якщо ти кажеш, що до Матвія, так він зроду не лимарював, а його робота – ярма та діжки. Це тобі й мала дитина скаже. Кращого бочкаря, як Матвій Вирвикишка, правдісінько тобі говорю, хоч і п’ять повітів обійди, то й то не знайдеш.

– Те-те-те! – жваво втрутився візник Лейба, що до цього часу стояв мовчки, спершись на пужално. – Це вже неправда! Це вже ні! Уже кращого бочкаря, як Давид Каневський, що живе у Опішні, немає і в самому Константинополі. До нього з Акермана, з Молдови і з самої Бессарабії за бочками приїжджають. Щоб я так жив, коли не правда! Якщо вам треба бочку на огірки або шатковку, то кращої ніде не купите. Такі бочки, такі бочки, що коти по дорозі від Полтави і до Опішні, і то не поб’ється.

– Фі-і-і! – презирливо свиснув дядько і аж поморщився від такого Лейбиного вихваляння. – А наш Матвій такі робить, що коти по дорозі від Полтави через Троянівку і до нашого Решетилівського уєзду, та й то витрима.

– Що ви хвалитесь?! – скипів і собі Павло. – А наш Панько, думаєте, гірші робить? Та він такі бочки майструє, що сідайте ви обидва і котіть по дорозі від Полтави через Троянівку і до самого нашого Зіньківського уєзду, то ні один обруч не ослабне, ні одна клепка не випаде.

– Вай, вай, вай! – підскочив як ужалений Лейба і вхопився за пейси. – Вай, вай! Що ти за чоловік, голова твоя для ярмулки!

– А що таке? – здивувався Павло.

– Ти Зіньківського уєзду?

– Зіньківського.

– З Троянівки?

– З Троянівки.

– А це, – постукав Лейба пужалном по землі, – Троянівка Решетилівського уєзду.

І довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарешті зрозумів, що він таки потрапив у Троянівку, тільки другого уїзду. І оскільки у Павла вже не було грошей, щоб найти візника, то він вирушив шукати своє рідне село пішечки і через чотири дні ходу був уже дома.

…Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла і намагаючись спровокувати, щоб той сам розповів цю історію; але Павло хоч і який там був недотепа, а розповідати не погодився.

Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зінькова залишилося кілометрів десять, коли їх застав у степу вечір, і вони вирішили ночувати в полі. Зупинилися під балкою біля степової могили. Павло розпріг коней і пустив пастися, а новобранці зараз же взялися за свої торби, щоб трохи підкріпитися з дороги.