Холошки в Марка збрижилися, як сюсюркало, підскочили аж по колінця, сорочечка порвана та мокра, руде волосся аж горить, а він усе скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.

«Куди ж воно поділося теє дитинство? – роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. – Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю».

«Спать підем, спать підем!» – кричав десь на степу перепел.

«Еге, тепер заснеш!»

Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати, Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:

– Через тебе совість продала. Владу одурила. О-ох… Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.

– Заспокойся. Адже все пройшло.

– Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?

Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:

– Не віддам я тебе. Не віддам… О-ох!..

Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. «Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй», – журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.

XXVI

XXVI

26 червня в Троянівці було одержано перші повістки з військкомату. Під цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрім Горобець, а з молодшого покоління – Денис Кошара, Сергій Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко і Марко Дудочка. Біля колгоспного двору – плач, крики, п’яні голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На підводах – торби з харчами, з яких пахне хлібом, щойно печеним на капустяному листі, цибулею, салом, пирогами і самогоном. У тих торбах – білизна полотняна, випрана ташанською водою, скроплена материнською сльозою, цілована жінками та сестрами, в прощанні біля щік зігріта.

Микита Чугай, високий, сильний, стоїть посеред вулиці і злякано озирається на всі боки: молода вродлива жінка впала йому на груди, прилипла, мов той вербовий листочок до дубової кладки, і не в силі відірвати від себе чоловік дорогих, роботящих, рідних рук.

– Ну, що-бо ти робиш, Христе? Он же люди кругом!

– Ой, мій ріднесенький, мій господарю дорогий! На кого ж ти мене покидаєш із малими діточками?! – голосить, як по мертвому, Христя.

Панас Гичка переступає з ноги на ногу, наставляє старого батька, що слухає сина, сумно похнюпивши голову:

– Бичка, тату, не продавайте, а краще заріжте на м’ясо. Хати теж не перекривайте, бо, може, спалять або розбомблять, то їй однаково горіти, чи з новою крівлею, чи із старою.