– Добре, сину. А ти ж там бережись…

– Ат! Що буде, те й буде…

Петрусь Чаєчка сидить на возі п’яний, розхристаний, рве за міхи гармошку:

Потім повертає обличчя до жінки, що, тримаючи на руках двоє дітей, сумно дивиться на нього, і грубо кричить:

– Чого ревеш, дурепа? Уб’ють – виходь заміж, і кришка!

п’яно вигукує він.

Жінка затамовує плач, але губи в неї тремтять і жалісно кривляться.

– А діток куди ж я подіну? – несміливо запитує вона.

– Дітей не смій обижать! Чуєш! Не смій!

Гордій Кошара із жінкою сумно, як над труною, стоять біля гарби, на якій, прикрившись картузом, лежить Денис.

– Ішли б додому. Чого стримите над душею? Мені від цього не полегшає, – лається він.

– Боже мій, та в людей діти як діти, а це арештант якийсь, та й годі, – схлипує мати. – І попрощатися з ним по-людськи не дасть.

Вона прикладає до очей чистеньку ганчірочку і відходить в строкату юрбу жінок.

– Рушай уже швидше, – кричить із гарби Охрім, до якого крізь натовп пробирається жінка з чотирма дітьми.

Нарешті підводи рушають – і знову крик, метушня, пісні, плач, безугавне заливання гармошки.

Тимко, у новому сіренькому костюмчикові, штани навипуск поверх чобіт, картуз на кучерях, стоїть, понуривши голову, прощається з рідними.

Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко мила, серце жалем на попіл спалила, та не затихає в ньому біль, не глухне, підступає гарячим криком до горла, з’їдає душу, як спека росу, і може б, і закричала дівчина на всенький світ, обхопила милого за ніженьки, не пустила б його від себе, та соромно їй проявляти таку слабість, не такий тепер час, не він один іде. Усім миром ідуть на страшну війну, на ворога лютого, і ще соромиться молода дружина свекрухи своєї та дівера, що прийшли проводжати Тимка, і опускає вона перед ними очі, слова не може сказати.

Сьогодні вранці, коли вже Тимко був майже зібраний, несподівано прийшла мати. Відкривши двері, привіталася і на одну тільки мить, на одну невловиму мить, постояла в дверях, ніби непрошена чужа гостя; і якось страдницьки, болюче-материнськи кілька раз сіпнулося в неї підборіддя і гірким осіннім туманом заступило очі. І хто знає, про що думала ця стара мужня жінка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його від себе – коли зітханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою вночі на самоті, щоб ніхто не бачив, а коли й піснею тужною про ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. Може, в цю коротку мить пік її жаль, що проводжає вона рідного сина з чужої хати, з чужого двора, може, стало їй не по собі за те, що принесла вона загорнуту в полотнинку стареньку латану пару синової білизни, а може, як стара жінка, що більше, чим молоді, знала життя, розуміла вона те страшне горе, яке насувалося на всіх людей, забирало від неї сина і руйнувало його таке коротке, як сон, щастя сімейних любощів… Трудно сказати, про що думала вона, але коли пройшла та коротка мить і Уляна, поклавши згорточок на лаву, заходилася порядкувати, збираючи сина в дорогу, у всіх її рухах, в загостреному погляді, в тихому, трохи глухуватому голосі уже не було розгубленості; все, що вона робила, було чітким, ясним, діловитим, у всьому відчувалася мужність, навіть суворість. Орися весь час плакала і тремтіла, в неї все валилося з рук, взявшись за діло, вона не доводила його до кінця, це сердило стару, і вона, нарешті, накричала на невістку, щоб та перестала плакати, а робила свою справу, бо вже час виходити з хати. Орися відразу затихла, горе якось раптово захололо в ній, вона тільки сухо блищала очима, й видовжене лице її закам’яніло. Все вона робила автоматично і була цілковито підкорена чужій волі. Говорив їй Тимко, щоб вона йшла надвір витрусити його кожушок, вона йшла і витрушувала; наказувала їй мати зашивати торбу, вона зашивала; сказала їй накинути хустку і виходити з хати, бо вже пора, вона запнулася і чинно вийшла.