– Красьонівських нема?

– Проходь…

– А з Мостищ є?

– Завтра будуть…

З приміщення вискочив лейтенант із жовтим невиспаним лицем і червоними очима, крикнув із ґанку:

– Троянівка прибула?

– Осьдечки вона!

– Шикуйся!

Штовхаючи один одного, наступаючи на ноги, вишикувалися. Вийшов писар, зробив перекличку, наказав сидіти на місці і нікуди не розходитися; лейтенант призначив старшим групи Микиту Чугая. Микита почервонів, обличчя його зробилося суворим:

– Дивіться, хлопці, щоб ніхто нікуди. Бо я за вас відповідаю.

– Торби ще повні. Куди ж ми подінемося?

Павло, повісивши на конячі морди шаньки з вівсом, підійшов до гурту односельчан.

– Народу, повіриш, як на ярмарку, – проказав він і сів біля Микити.

– А чого ви не їдете додому?

– Хай коні трохи підгодуються.

У дворі гомін, викрики команд, біганина, метушня. Біля воріт вартовий із гвинтівкою, за ворітьми – жінки, матері, рідні, знайомі, сумно, з тугою в очах дивляться на сіру гомінку юрбу. Мобілізовані ведуть між собою тихі розмови:

– Куди ж то нас направлять?

– Звісно, куди. Молодих у тил, а нас на передову.

– Отак зразу?

– А ти думав як? Гвинтівку в руки – і гайда!