Покотом полягали на соломі біля гарби, розташовувалися по-домашньому: скидали взуття, розвішували на колесах онучі, блаженно кректали, почухували спини, згадували домашніх, накурювалися перед сном.

– А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму. Мале, а й те розуміє.

– А, що та шабля! Германець он танками пре, так що зупинити годі.

– Зупинять… Ровами обкопаємось – куди пройде?

– Це ти хату свою обкопаєш. А від Романії аж до фіннів?

– А ти що думаєш, у нас танків немає? Читав, які бої в Західній Україні ідуть? Танка на танку лізе.

– Німця я знаю. Він молодець проти овець…

– А що ж! Фінн і німець, вони однакі.

– Кажуть, що оцю могилу татари насипали…

– І зовсім не татари, а запорожці, – заперечив Улас Хомутенко. – На ній вони сторожу ставили, щоб здалека татарву видно було.

– От ти хлопець учений, то скажи нам – здолаємо ми німця чи ні?

– Я хоч і не пророк, але скажу, що крові проллється чимало, але німця не буде на нашій землі, бо ще не було такого, щоб хтось переміг наш народ.

– Навидумували всього: танків, гармат, літаків – і все на людину. А хіба їй багато треба? Камінчиком у висок удар – і нема чоловіка. Кажуть, що дуже мудрий чоловік оту всю військову техніку видумав, а я мислю так, що якби знайшовся такий, щоб все оте попалив, то був би наймудріший.

– Та й чим би ми оце від ворога відбивалися? Пампухами?

Степова тиша знову заполонила нічліжан, і вони примовкли, тільки з-під гарби чулося могутнє хропіння.

– Хто то?

– Денис.

– От де чоловік. Ні війни йому, ні турботи…

І знову зробилося тихо, тільки блимали зорі та було чути, як в улоговині пирхають коні, пощипуючи траву.

У військкомат приїхали рано-вранці і стали там цілим базаром. У дворі було повно підвід і людей з навколишніх сіл та хуторів. Мобілізовані вештались із котомками за плечима; деякі сиділи біля рундука, чекаючи своєї черги, та підкріплялись домашніми харчами; а деякі, ще не встигши виїхати з району, уже бродили по двору, шукаючи земляків.