– Та я не знаю, з якого вона боку й заряджається.

– Там навчишся.

Опівдні молодих троянівців покликали на медогляд. У темному коридорчику, просмерділому онучами, потом і тютюном, роздягалися наголо, соромливо закриваючи руками грішне тіло, тулилися спинами до холодної стіни. Денис роздягся першим, убрав голову в плечі і пішов до дверей, молодецьки рухаючи широченними лопатками. Біля дверей зам’явся і, повернувши злякане обличчя, дурнувато посміхаючись, прошепотів:

– Баришень повно. Молоденькі…

– Нізащо не піду, – заартачився Марко.

Тимко, сміючись, ляснув його по голій спині, штовхнув у кімнату. Там їх зважили на вагах і розпочали огляд. Тимка оглядала молоденька, затягнута в білий халатик дівчина. Вона послухала його трубкою і так близько схилилася до грудей, що Тимкові стало добре чути, як крізь марлеву пов’язку пахнуть медикаментами її коси. Потім вона вистукала пальчиками спину, груди, ключиці, кілька раз заставила глибоко вдихнути і видихнути повітря і, почервонівши, ніжно провела долонькою Тимка по спині.

– Займалися спортом? – запитала вона, усміхнувшись, замилувано оглядаючи м’язисте, з широкими плечима і тоненькою талією, смугле, як дуб, тіло Тимка.

– Ні, все життя хліборобством.

– Ідіть. Ви здоровий.

І коли Тимко відійшов, вона ще раз глянула йому вслід, і щось жалісливе промелькнуло в її очах. Може, їй зробилося жаль цього здорового молодечого тіла, що, таке гарне, сильне, красиве, через кілька днів буде збите осколками. Але через хвилю лице її зробилося знову діловитим і зосередженим, і вона знову стала продовжувати огляд. Денис, коли його почала оглядати та ж сама дівчина, що оглядала й Тимка, переступав з ноги на ногу, ворушив лопатками, ганяв по лобі зморшки, як брижі по воді, мружив хтиві очі.

– Хвороба у мене є невеличка, – прошепотів він, усміхаючись.

Лікар здивовано підняла брови, відвела його трохи вбік, обличчя її зробилося уважним. Денис таємниче озирнувся навколо, кошачі очі його заплавали в маслі:

– Нас іще сьогодні не відправлять, то, може, вийдеш вечорком? Все одно війна…

– Маріє Іванівно! Маріє Іванівно! – метнулася лікар до дверей, де працювала її колега – старенький уже невропатолог, але потім повернулася назад і, вся почервонівши до ключиць, затупотіла ногами.

– Геть! Геть! Геть! – закричала вона, стиснувши руки в кулачки і кусаючи губи. В очах її кипіли сльози.

Денис відкрив спиною двері і трохи не впав на руки хлопців, що стирлувалися біля дверей.

– Чого вона на тебе так кричала? – розпитували вони, обступивши Дениса.

– Розмова у нас не склалася, – шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники.