Потривожене веслом, тихо засичало латаття. Кілька разів у тумані мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепіривши ноги, вибухикувався.

– Батько ятір ставлять.

– Ловиться чи ні?

– Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.

По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали.

– Десь у наш край погнала.

– Коли б не до Оксена.

Вони вгадали – до Оксена пішла і загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук – піджак наопашки.

– І-і-і, – зараз же заголосила баба. – Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці сирой, світа-сонця не бачить.

Насилу допитався, що до чого, одягся, пішов до сільради. Жінка забігала наперед, хлипала:

– І куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого… І-і-і…

– Нікуди його не поправлять. Ідіть додому.

Розвиднілося. Сонце червоним півнем билося в сільрадівських вікнах. У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритій голові виблискує піт.

– Чого так рано? – зупинив писанину Гнат, і ручка між пальцями заклякла, як тичка в болоті.

– Справа є.

– Зараз освободжусь. Важний документ составляю.

На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по-дитячому рум’яна, губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.

– За віщо ти його затримав? – запитав Оксен, усміхаючись.

– По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.

– Де він у тебе?