Після комісії хлопців, уже пострижених, прилучили до команди, що складалася з одних молодиків, і перевели в лівий закуток двора. Троянівців старших вишикували і наказали збиратися на марш.

– Розлучають нас, – підійшов прощатися Микита. – Випадає нам першим пороху понюхати.

– Головне – смекалка, – повчав Охрім молоде покоління. – Свистить – лягай, просвистіло – вставай. А ти, Денисе, дивися найпильніше. Голова в тебе хоч і дурна, так зате високо посаджена. Може черкнуть осколком – і ваших нєту.

– Ти базікай довше, то я тобі твою голову і без фронту відірву!

– Ну, я жартома, – засміявся Охрім і розшворкував свого кисета. – Куріть, браття, на доріженьку та не згадуйте мене поганим словом.

Але закурити не довелося: пролунала загальна команда «шикуйсь», і всі з торбинками побігли до лейтенанта, що стояв посеред двору.

Видимо, обстановка на фронті була складною, тому що ні старих, ні молодих у військкоматі не затримували ані на зайву хвилину. Вартовий відкрив ворота – і хлинула в них людська ріка, і пішли рідні, пішли дорогі, потупотіли курною дорогою туди, звідки не кожний повернеться назад, не кожний побачить діточок своїх, не кожний після тяжких мандрів поцілує землю біля рідної хати. Вони ішли і прощалися один з одним, низько, по старому звичаю, кланялись близьким та рідним, і були такі, що тамували сльози, соромилися їх, а були й такі, що плакали, насуваючи на очі картузики, і довго озиралися назад, махаючи руками тим, що залишилися по рідних оселях.

А Павло Гречаний стояв собі біля коней, опершись ліктями на полудрабок, і всі якось забули про нього, і ніхто не підійшов, щоб попрощатися з ним. Навколо нього бігали люди, кричали, штовхалися, перегукувалися, поспішали, а він закляк, як та худобина, якій болить щось усередині, а сказати вона про те не вміє. За той час, як він привіз своїх односельчан до цього страшного двору, Павло не їв, не курив, не пив – нічого не приймала його душа, розчавлена розлукою з людьми… Один Тимко згадав про старого і розшукав його межи підводами.

– Прощавайте, дядьку, – сказав він, взявши його важку, як з дуба, руку. – Передайте рідним, що нас направили в тил. Обучать будуть.

Павло мовчки кивнув головою, потім жовтуваті підвусики його ворухнулися, так ніби він хотів щось сказати, але слово і на цей раз не витислося з його грудей, тільки щось ніби клекотнуло в горлі, і то ненадовго, та кілька раз дрібно сіпнулась нижня губа.

Він поліз у кишеню своїх латаних-перелатаних штанів, дістав кисет із тютюном, коробочку сірників, згорнуту вшестеро газету і передав Тимкові.