– Хто йде? – кричить спросоння Гаврило і схоплюється на ноги.

– Свої.

Це Гнат, Бовдюг і Кузь.

– Ну, як? – питає Гнат суворо.

– Все тихо.

– Спав?

– Задрімав трохи.

– Ще раз застану – не нарікай. Раз указаніє єсть, нічого спать.

Кузь підшморгує носом, торкає пальцями акуратно підстрижену рижувату щіточку вусів.

– Дай закурити, Гаврило.

– Коли ти вже кисета пошиєш? Скільки тебе знаю – все на дурничку.

– Кожному своє, – потирає руки Кузь. – Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвід?

– У нього.

– По запаху чую.

Всі мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами.

– У тебе, Кузю, язик коли б не з собачого хвоста. Усе ним махаєш. Тьху!

– Чув я, – розбалакується Кузь, – німці Вінницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дійде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорів на побувку, то самі ж чули, як говорив: «У нас сила. Кордон на замку», і ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тій свині звернемо писок, щоб у наш город не лізла. Будемо бити на її території. Бач як. А те капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далі і далі сунеться. Ні, тут щось не так. Ну от поясни мені, чого це воно так виходить?

– Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі – не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.

– Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, – не здавався Кузь. – От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили – було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, щоб отака силенна армія, як наша, та отак… Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас – найкраща, кордони у нас – на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком… Ах ти ж, Боже мій, – ляснув долонями по колінах Кузь, – куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?

– Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці, – виліз на клуню – і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.