Тимко ще раз потис чорну, шкарубку, з пальцями-цу-рупалками, руку старого і побіг наздоганяти свою команду. Останнє, що він бачив, прилаштувавшись до колони і озирнувшись, – це міцну, широку постать старого і його дивно тремтячі руки, що знімали з кінських морд пусті шаньки.

Книга друга

Книга друга

На Вкраїні світ не білий -

Почорнілий, закурілий…

Копитами шляхи збиті,

Снарядами села зриті.

І

І

Після від’їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під вербами дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, – село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при «бликунах». Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: «Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився». Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг; дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів’я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що «ото вже підлазить германець, щоб запалити село».

Літо стояло сухе, червневими ночами Ташань кипіла від зорепадів, а людям тільки дай на очі, кажуть: «Ото бомби кидають, не втримуються й зорі на небі – струшуються». Старий Інокентій Гамалія клявся привселюдно, що бачив, як на світанку з Беєвої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землі не знати. І в кожного з них на шиї хрестик. Не інакше як германець підпустив.

Найнеймовірніші чутки гасали по селах та хуторах: німці спустилися на парашутах і палять хліба в Грунському районі, вирубують ліси, щоб не заводилися партизани; ті, що були розкуркулені та суджені за радянської влади, тікають із тюрем; що німця до Дніпра не допустили і погнали назад до кордону; що по радіо цього не повідомляють через те, що ще не стали на старім кордоні, а як стануть, тоді буде і в газетах. Ніколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували від слова до слова. А вісті були невтішні: пре німець, палить, убиває, грабує.

Кожне село тепер готувалося до захисту, створювалися народні дружини по боротьбі з диверсантами-парашутиста-ми. В сільраді, вибиваючись зі сну, чергував Гнат. Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти. Жінка просила, благала, що і їй, і дітям моторошно самим вдома, що й хату можуть запалити, і дітей вирізати, а Гнат стояв на своєму. «Ти, знаєш-понімаєш, часний сектор, а я за всю сільраду одвічаю». Гнат озброєний добряче, так що може битися з цілим батальйоном: по боках два нагани в брезентових кобурах, за плечима гвинтівка, при поясі граната і кинджал, що виміняв у бійців за дві четвертини сала і п’ять пачок махорки. Дорогувато обійшлося, так зате кинджал! Бика наскрізь проштрикне. Гнат озброївся не тільки сам, а озброїв і свою дружину. Ташанський міст як важливий воєнний об’єкт охороняли з берданками і дробовиками Кузь, Бовдюг та Гаврило Вихор. Одноокий Кузьма, який зроду не служив ні в білих, ні в червоних арміях, краще справився б з ціпом, а йому дали гвинтівку і посадили в сільрадівському коридорі. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма його охороняв.