«Що ж це я, радянський командир, їду верхи на своєму бойовому товаришеві? Здав висоту, пропустив німців і тепер подорожую на чужих спинах? І це називається життям і боротьбою?»

– Зупинися, Чохов. Втомився я, – сказав він гучним голосом, зуби його цокотіли, і руки зробилися тріпотливими, неспокійними, вони ніби шукали чогось, ніби хотіли виловити туман, що насувався все густіше й густіше.

– Може, далі пройдемо, на сухе?

– Мені все одно, на мокрому навіть краще – в боки не давитиме.

Чохов поклав лейтенанта на м’які купини і, розпроставши замлілу спину, кілька разів глибоко, з відсапом, передихнув.

– Туман густішає. Скоро світанок, – обізвався він, вдивляючись у білу млу.

– Так, так. Скоро світанок. А ви, щоб не гаяти часу, ідіть шукайте дорогу.

Сержант узяв дрючок, і всі пішли в туман. Дорош обіперся на руку, глянув у той бік, куди пішли бійці. Їх не видно було, бо густий туман зараз же покрив їх. Чулося тільки чавкання води під купинами, і тільки по тому можна було здогадатися, що десь там, за білою млою, хтось ходить.

Деякий час Дорош сидів, напружено прислухаючись. Над болотом стояла мертва тиша; з потривожених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітав приглушений гарматний гомін. Дорош потягнувся до нього; завмерши, слухав той гомін, і йому здавалося, що він чує металевий дзвін своїх батарей. Зібравши всі сили, він встав на повен зріст, зняв з голови командирський кашкет і, затисши його в руці, з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові.

Бійці повернулися і доповіли, що дорогу знайдено.

– Тоді несіть мене, несіть на той гомін.

Незабаром вони добралися до хутора і постукали в першу хату. На поріг вийшов дід в фуфайці наопашки і в калошах на босу ногу.

– Заходьте, – попросив він, ні про що не розпитуючи. – А то ж хто сидить? – приглядався він до палісадника.

– То наш командир. Він поранений.

– Заведіть же і його, сердегу.

В хаті дід командував, як на позиціях:

– Стара, світи світло. Галько – засунь двері, а ти, Миколо, зодягайся.

І від його слів усе прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.

– Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?

– Десь сірники заткнула.