Міліціонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию.

– Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно!

«Я тобі не підкоряюся, он мої командири стоять. Не тобі пара», – кепкує з нього в душі Тимко.

– Товариші, – почав комісар, виступивши наперед. – Товариші! От ми і передали вас тій частині, яку так довго шукали. Служіть чесно трудовому народові, – він приклав руку до скроні і відступив назад.

«Що ж це? Як? Що це? – забухало молотом у Тимкових грудях. – Товаришу комісар, як же це так? Чому?» – питав він, але комісар уже не дивився в їх бік, він уже їх здав і розмовляв з Храповим про щось інше.

«Що це? Куди ми? Хто ви такі?» – розпачливо озирався Тимко по боках, шукаючи відповіді на тисячі питань, що затуманили йому голову і заслали сльозами очі. – Хто ви такі? – приставав він до низенького дядька в зіпуні, який стояв, згорбившись, і тупотів личаками.

– Неблагонадійні, милок, неблагонадійні. Ти по якій статті судився?

– Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? – закричав Тимко. – Ви, може, злодії, крали. А мене за що? Я – чесний.

– Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобі не в маминій пазусі. Тут тобі решку наведуть швидко, – порадив з-поміж рядів густий бас.

Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав.

– Не зв’язуйся з ними. Що ж тепер вдієш? Потрапив між ворон – по-воронячому й каркай.

– Не буду каркати, не буду.

– Розійдись! – пролунала команда, і люди, задубілі від двогодинного стояння, побігли до теплих хат. Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухали об груддя чоботи, застукотіли постоли. В морозному повітрі людський гомін затихав відлунням кроків.

Чеченці ходили від хати до хати чорною овечою отарою. То тут, то там чулася їхня швидка, гортанна мова.

Тимко повернувся на свою квартиру, куди, крім старих квартирантів, прибуло ще двоє – молоді хлопці сумнівного вигляду, видимо, з породи блатняків.

Зайшовши до хати, вони загнали діда на піч і зайняли найтепліше місце – біля грубки. Одного з них звали – Госька, другого – Тоська. Госька – в морській тільняшці, Тоська – в зеленій вовняній жіночій кофті. Тимка вони зміряли з ніг до голови, з особливою цікавістю зупинялись на добрих чоботях і на теплій тужурці.

– Ти шьто, тожє здєсь жівьошь?

Тимко не відповів, а сів у куточку на соломі, навіть не підійшов до столу, де парувала в чавуні картопля, яку господиня зварила для рубачів. Зате Госька і Тоська прикомандирувалися найпершими і підтягли до себе чавун. Марко, бачачи, що Тимко не їсть, поклав у полу сорочки кілька картоплин, хотів віднести йому. Госька згріб його за рукав. Вилицювате обличчя його розпливлося в усмішці.