– О боже, що ж тепер буде? – заскиглила господиня.

– А що буде – охолонуть на морозі – і по всьому. Будуть знати, як батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два равини, – і тут не зрадив себе Прокопчук, і всі, навіть чеченці, затихли. – А вуйко був лихий на них та й каже синові: «А давай-но ми їх провчимо, щоб не були паскудами». І давай тих равинів бити. Били їх, били, але один равин якось вискочив. Біжить вулицею, а назустріч йому Мошко і питає: «Ну, як справи? Є нинька гендель?» – «Є, – каже, – бо наша бере. Я оце вирвався, а там той ще добирає». Отак і ті – набрали по саму зав'язку, тепер хай на морозі прохолоджуються, – і тихо: – Недобрі люди, босяки. Чужим трудом живуть. Як паразити. Молодець, хлопче, – похвалив він Тимка. – Добре ти їх відчухрав. А то на голову сідають.

Чеченці, розпарені теплом, швидко поснули. Тимко теж дрімав. Раптом за вікном зашамотіло і заскиглило загробним голосом:

– Хоч одежу викиньте, жлоби.

Тимко згріб їхню одежу і жужма викинув надвір. Лише після цього міцно заснув.

V

V

– Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем ліг? – кричала Явдоха, зазираючи на піч, з якої стриміли босі ножища і чулося голосне хропіння. – Господи милосердний і праведний! За які гріхи ти мені отаке убоїще послав? – бідкалася вона, пораючись по хаті та вряди-годи прислухаючись до клекотіння на печі: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви. Явдоха зітхнула і заходилась мити посуд. Була це суха, немічна жінка з жовтим обличчям і чорними, колись красивими, а тепер змученими, як після хвороби, очима. Губи в неї були сині, аж чорні. Видно, в неї щось боліло, і вічно вона постогнувала, примовляючи: «І за що я отак мучуся? Де та смерть ходить? Чом вона мене не задушить?»

Повернувшись із служби, Павло оженився на Явдосі тому, що вона була такою бідною, як і він. Явдоха нюхом відгадала, що Павло буде чоловік покірний і жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона і зробила все для цього, що могла, а саме: вінчаючись, перша ступнула на килим біля аналоя і на перших же днях їхнього сумісного життя ніжно сказала «ши» і зодягла на нього новеньке мережане ярмо. Павло мовчки всунув туди шию, як бичок-третячок, і поніс його крутим життєвим шляхом. Він знав тільки одне: крикне йому Явдоха «соб», треба повертати вліво, «цабе» – вправо. Але одного разу на вулиці жонаті чоловіки стали насміхатися з Павла, дорікаючи, що він не господар у своїй хаті, а до старого колеса заплішка. Коли отак із нього жінка вірьовки сучить, а він піддається, то не вартий він, щоб серед жонатих чоловіків на вулиці сидіти, бо справжній господар хоч раз на місяць, а потягає жінку за коси, щоб знала порядок та відчувала, що в хаті є хазяїн. А Павло як оженився, то ні разу й пальцем свою не торкнув! А жінці хіба можна вірити? Усі бачать, як вона до чужих чоловіків ірже, один ти не бачиш, під'юджували дядьки Павла.