– Ти, парень, видать, фартовий… Ану, полож назад.

– Еге ж. Так тобі й покладу. Ми цілий день дрова рубали, а вони за нас жерти будуть.

Госька моргнув Тосьці. Той знизу вгору вдарив Марка по руках. Гаряча картопля злетіла вгору, опекла Маркові очі. Він сів на лаву і закрив їх руками.

– Ти – плохой человек. Зачем так делать? – наїжився Ахметка.

– Мовчи, свиняче вухо.

Тоська вийняв фінку з білою кістяною ручкою і спритним рухом угнав її гострим лезом у стіл.

Тимко зодягнувся і вийшов з хати. В розпашіле обличчя дихнуло морозом. На небі зорі мов подроблені кусочки зеленого льоду. В провулках – темрява, тиша. Попрямував городами, задвірками, спотикаючись об груддя. Біля поваленого хліва горів огонь, відкидаючи на землю довгі тіні в кудлатих шапках. Тимко здогадався: то сидять чеченці. Звідти доносився тихий, одноманітний речитатив, і тяжко було розгадати, чи то співає хтось, чи плаче. Тимко обминув чеченців і зайшов у хату, що стояла на городах трохи окремо. За столом сиділо все командування і вечеряло. Забачивши в хаті Тимка, здивовано перезирнулися, ніби питаючи один одного: «Чого він сюди прийшов?»

– Пробачте. Це до мене, – підвівся комісар із-за столу. – Ну, що скажеш?

Тимко стояв мовчки. Він не міг нічого говорити, тільки чорні брови майнули від очей врозліт і так застигли.

Костюченко провів його у другу кімнату, де було зовсім темно, коли б не падали на підлогу і на стіни відсвіти з першої хати.

– Товаришу комісар, за віщо мене?

Тимко замовк, почуваючи, як його давить за горло і не дає говорити.

Костюченко випалив відразу:

– За те, що ти переховував Северина Джмелика.

– Але ж він клявся, що він не винен. Як же я міг невинного товариша…

– Запам'ятай, Тимку, – перебив Костюченко. – Товариші ви з ним були по сільських грищах та розвагах, а цього мало, щоб називатися товаришами. Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чесним із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твій земляк, писав: «Де общее добро в упадку, – забудь отця, забудь і матку». Пам'ятаєш, відсилав я тебе із пістолетом у степ. То була проба на віру. Чкурнув би ти з ним – мене б до стінки поставили, не подивилися, що я комісар. А я вірив у тебе і зараз вірю. Тільки ось що тобі скажу – не ображайся, що тебе запроторили у трудову армію, а зрозумій: зброя – вона у різні боки стріляє…

І ми її поки що не можемо дати в руки тих людей, у яких неясне відношення до радянської влади. Отже, я тобі раджу – подовбай землю, подумай. Бачиш, яке закрутилося? Тут кожному чоловікові треба тверде місце знайти.