Тимко мовчки потис руку комісара і вийшов із хати. Коли він прямував мимо розваленої клуні, чеченців уже не було. На тому місці, де вони сиділи, пригасало вогнище. Під морозним нічним небом воно виглядало купкою зірочок, що їх хтось згріб у пірамідку. Тимко сів біля вогнища. Тут і досі пахло вовняними бурками і кислим розпареним духом постолів. Він сів, поклавши схрещені руки на коліна, а на них підборіддя, і вставився на стальну окалину попільцю, під яким жевріли виглянцьовані морозом жарини.

Так він сидів довго, відчуваючи тепле дихання жару на руки і обличчя, нюхаючи бражковий відпар снігу і землі, і земля ця пахла так само, як і там, дома, коли він одного разу, будучи на полюванні, розкладав багаття у глухому степу і сміявся, і радів, і гомонів з товаришами, і жартував з Марком, який підстрелив кота замість зайця, і чарувався засніженим степом, вдихаючи лимонний дух місяця. Але тоді земля була для нього розкішшю, якою він дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю, і вони були вдвох під високими зорями і говорили.

– Я добра, – говорила земля. – Я всіх народжую і всіх приймаю на вічний спочинок. А чому ви, люди, такі злі?

– Бо ніяк тебе не поділимо…

– Так я ж безмежна. Мене всюди вистачає – і тут, і на небі. Навіщо ж мене ділити?

– Бо ти лукава, ти служиш усім – і ворогам, і друзям. Поглинь ворогів, тих, що йдуть на тебе, і ми знову будемо тебе орати і засівати і всі осколки витягнемо з твого тіла, щоб воно не боліло.

– Я вбивати не вмію. Я можу тільки приймати уже вбитих.

– Ну, ми тобі наробимо їх багато, тільки приймай. Бо ти – наша, і ми не хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлібом печеним. Я орав тебе і засівав. Знаю… Тільки ти мені ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав я тебе коли-небудь?

– Ні. Ти мене рукою гладив, лагідно дихав на мене, і все горе і радощі мені розказував. Ні, ти мене не обижав.

– Тоді за що ж мене обижають люди?

– Бо ти ще не знаєш, як за правдою йти. Підеш за правдою – ніхто тебе не обидить.

– А правда є на світі?

– Є.

– Де ж вона?

– В добрих серцях. У твоїх братів, у тих, що в зелених гімнастерках, що горнуться до тебе, як їх ударить куля, і спалюють мені серце передсмертним подихом. У них найвища правда. Повір мені, бо я чую всі народи.

– Скоро я піду до них. Спасибі тобі, земле.

Тимко підвів голову і розплющив очі. Вогнище вже погасло. Зруйнована клуня почорніла, осіла в сніг. Від неї віяло морозним духом злежаної соломи. По селу ви-гавкували собаки на чорні тіні хат. Зоряний пил скапував на спресовану саньми дорогу. Тимко піднявся і пішов на свою квартиру. Зайшовши до хати, побачив чеченців, що шукали місця, щоб лягти спати. Посеред хати на соломі лежали Марко, Прокопчук і Ахметка. Біля грубки – блатники Тоська і Госька. Один чеченець по імені Елдар, переступаючи через їхні ноги, якось поточився і наступив Тосьці на ногу.