Було добре снідання, прийшов час доїти корову. Йонька вийняв із торби котелок і попрямував на пасовисько. Корова здоїлася без вибриків. Йонька продмухав у піні дірочку і цмолив, скільки душеньці забажалося, оббираючи шум із вусів. «Хоч раз порозкошую вволю. Все рівно – війна. А те, що молоко дудлив, скільки хотів, і легше помирати буде». Йому ще хотілося припасти до котелка – пошкодував. «Хай ще на “потапці” залишиться. Через годину знову їсти захочеться».

Поставив котелок під кущиком, залапав руками по кишенях, але згадав, що люлька без чубука, зморщився. «Треба вирізати чубучок. Корівка хай собі пасеться, а я поблукаю. Ачяк гарно та тепло, рай, та й годі», – гомонів сам до себе Йонька, повеселівши від доброго сніданку.

Ішов яром, тоді видерся в дубовий ліс, прицілювався до нього господарським оком. «Взяти б таку діляночку на зруб. Рублена хата аж дзвеніла б. І вистою не було б. Оце пішло б на сохи, – він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку, – он ті осики – на ощеп. Навіки добрі були б ощепи. Підсушить трохи, взяти на замки, так, їй-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою – та й додому. Зима не за горами, а саней катма». Із дерев, з тихим шелестом, гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м'якими жовто-червоними плахами: на вусах і бороді Йоньки плуталася павутина. В лісі пахло грибами, гіркуватим душком коріння, сонце ганяло бліки по деревах, тіні змішувалися, рухалися, пливли, і все в жовтому храмі виблискувало та іскрилося.

– Бач, яке випрутилося? – здивовано зупинився Йонька, приміряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. – Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годків з три послужило, так отой баришник на волах побив.

Тут старий пригадав, як Тимко увірвав його по боку за Ташанню, зненависно скривив губи.

– А бодай би тебе так уперіщили, щоб ти й до рідного порога не доліз, аби знав, як на старого чоловіка руку піднімати. А Федота долею вбережи. При тому б я віку дожив. Той би дав шматок хліба та ще й маслом помастив. Де ж то він тепер? Відступив, мабуть, із своїми до Москви. А може, і ще далі? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далі від смерті, а як поліз у саму гущавину, то, чого доброго, може й… Тьху, що це я верзу? Не дай Бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, – прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. – Гнеться, аж свище.