-----

Джіммі Герф позіхнув і відсунув стілець. Ніклевий блиск друкарської машинки різав йому очі. Пучки боліли. Відхиливши трохи двері, зазирнув до холодної опочивальні. Над силу міг розгледіти, що Еллі спить в алькові. Укутку стояла дитяча колиска. Линув кислувато-молочний дух пелюшок. Причинивши двері, почав роздягатися. Коли б хоч трошки більше місця, бурмотів він. Живемо, як у клітці. Скинув запорошене накривало з канапи й витяг з-під подушки піжаму. Простір, простір, чистота, спокій. Слова жестикулювали йому в голові, немов би він звертався до великої авдиторії.

Погасивши світло, відчинив трохи вікно і, весь дерев’яний од утоми, впав на постіль. Одразу ж почав писати листа на лінотипі. Тепер я лягаю спати… мати великого білого присмерку. Рука лінотипу — жіноча рука в довгій білій рукавичці. Серед стукоту машин голос Еллі: не треба, не треба, не треба ти завдаєш мені болю… Містере Герф, говорить людина у халаті, ви псуєте машину й ми не зможемо видрукувати книжки. Лінотип — роззявлена паща з яскравоніклевим рядом зубів, що ковтає, трощить. Джіммі прокинувся й сів на ліжку. Він змерз, зуби йому цокотіли. Замотавшись у ковдру, заснув знов. Коли прокинувся вдруге, був день. Він зігрівся й почував себе щасливим. Пластівні танцювали, зависали, кружляли за високим вікном.

— Галло, Джімпзе, — мовила Еллі, йдучи до нього з тацою.

— Чи я вмер і потрапив на небо, чи що сталося?

— Просто сьогодні неділя… Мені спало на думку, що тебе треба трохи потішити… і я спекла булочок.

— Ти дивна, Еллі! Зачекай хвилиночку, я побіжу почищу зуби.

Він вернувся вже вмившися, у купальному халаті. Вуста їй затремтіли під його поцілунком.

— Ще тільки одинадцята… Я виграв цілу годину… А ти будеш пити каву?

— За хвилинку… Слухай Джімпсе, я маю поговорити з тобою. Як на твою думку, чи не слід найняти ще одну кімнату тепер, коли ти знову почав працювати ночами?

— Ти хочеш переїхати до іншого приміщення?

— Ні, я просто думаю, що ти можеш найняти десь поблизу кімнату, де ночуватимеш, і ніхто не турбуватиме тебе вранці.

— Алеж, Еллі, тоді ми ніколи не бачитимемо одне одного… Ми й так сливе не бачимося.

— Жахливо… Та чим тут зарадиш, як години нашої роботи різні?

Із сумежної кімнати долинув вибух плачу Мартінового. Джіммі сидів край ліжка, з порожньою чашкою на колінах, дивлячися на голі свої ноги.

— Як тобі краще, — журно мовив він.

Бажання схопити її за руки й доти тулити до себе, аж поки їй стане боляче, немов ракета, пронизало його і вмерло. Вона забрала посуд і вийшла. Його вуста знали її вуста, його руки знали обійми її рук, він знав густі ліси її волосся, він кохав її. Довго сидів, дивлячися собі на ноги — тонкі, червонясті ноги з набряклими синіми жилами та пальцями, викривленими від взуття, сходів і тротуарів. На обох маленьких пальцях були мозолі. Очі йому виповнилися слізьми з жалю до самого себе. Дитина вщухла. Джіммі пішов до ванної та почав наливати воду в купільник.