— Любий, ця жінка говорить, що вона дружина Джекові Кеннінґгемові й може документально довести це.

— Невже це правда?

Жінка журно кивнула головою.

— А вже розіслано запросини на весілля. Після останньої його телеграми Мейзі замовила посаг.

Жінка розгорнула великого папера, прикрашеного братками й купідонами, й дала його Джемзові.

— Може воно підроблене?

— Ні, не підроблене, — солодко мовила жінка.

— Джон К. Кеннінґгем, 21 року… Джессі Лінколн, 18 років, — уголос прочитав Джемз. — Я йому розіб’ю лице, мерзенному шантажистові. Звичайно, це його підпис. Я бачив його підпис у банку… Шантажист!

— Алеж, Джемзе, не треба поспішати.

— Я думала, що краще тепер, ніж по шлюбові — провадила тихеньким, солодким голоском жінка. — Нізащо в світі не хочу я попустити, щоб Джек став двоженцем.

— Де Мейзі?

— Сердешна у своїй кімнаті. Вона у розпуці.

Обличчя Мерівейлові стало пурпуровим. Піт проступив йому під комірчиком.

— Тільки любий, — провадила місис Мерівейл, — обіцяй мені, що нічого не вчинеш необачно.

— Так. Треба за всяку ціну зберегти добру славу Мейзі.

— Голубе мій, найкраще, на мою думку, це покликати його сюди, щоб звести віч-на-віч з цією… з цією… леді. Ви згодні, місис Кеннінґгем?

— Авжеж! Ще б пак!

— Заждіть хвилиночку, — вигукнув Мерівейл і вискочив у передпокій до телефону. — Ректор 12305… Галло… Будь ласка, я хочу говорити з містером Кеннінґгем… Галло… Це контора містера Кеннінґгема? Говорить містер Джемз Мерівейл. Нема в місті? А коли буде? Гм… — Він вернувся до вітальні. — Чортів пройдисвіт виїхав з міста.

— За всі роки, що я знаю його, — зауважила невеличка леді у шапочці, — він весь час їздив.