-----

Джордж Болдвін видивлявся в люстро, миючи руки в невеличкій кімнатці біля кабінету. Його, ще густе на скронях, волосся було майже біле. З куточків уст вниз підборіддям лягли глибокі зморшки. Під яскравими, гострими, немов свердла, очима шкіра обвисла й набрякла. Поволі, ретельно витерши руки, він узяв стрихнінову піґулку з невеличкого коробочка у верхній кишені в камізельці, проковтнув і, відчувши бажане піднесення, вернувся назад до кабінету. Біля його столу крутився довгошиїй конторський хлопець з карткою в руці.

— Якась леді хоче розмовляти з вами, сер.

— А їй призначено прийти? Спитайте у міс Ранк. Хоч ні, почекайте… Проведіть леді просто до кабінету.

Він прочитав на картці «Неллі Лініген Мак-Нійл». Вона була надто пишно вбрана, з силою мережива у великому викоті хутрянки. На шиї висів льорнет на аметистовому ланцюжку.

— Ґес прохав мене зайти до вас, — мовила, сідаючи на стілець, що він підсунув їй до столу.

— Чим можу служити вам? — серце йому чомусь закалатало прискорено.

Якусь мить вона дивилась на нього в льорнет. — Джордже, ви легше зносите це, ніж Ґес.

— Що саме?

— Все це… Я намагалася переконати Ґеса, щоб він поїхав зо мною відпочити за кордон… Десь до Марієнбаду, абощо… Але він каже, що надто глибоко вліз у цю справу.

— На мою думку, ці слова можна прикласти до всіх нас, — завважив Болдвін, холодно посміхаючися.

Якусь мить вони мовчали, тоді Неллі Мак-Нійл підвелася.

— Слухайте, Джордже, Ґеса страшенно непокоїть це… Адже вам відомо, що він завсігди обстоює своїх друзів, але й від друзів теж сподівається цього.

— Ніхто не може мені закинути, що я не обстоював його… Справа, просто, в тому, що я не політик і допустився дурниці, погодившися на це призначення. А тепер мушу діяти незалежно від особистих своїх симпатій.

— Джордже, це тільки одна половина справи, й вам відомо це.

— Скажіть Ґесові, що я завжди був і буду другом йому… Він чудово це знає. Але в цій кампанії я зобов’язався виступити проти деяких елементів, що з ними Ґес дозволив собі спізнатися.

— Ви добрий промовець, Джордже Болдвін, і завжди таким були.

Болдвін спалахнув. Вони стояли нерухомо одне біля одного у дверях кабінету. Його рука, немов паралізована, лежала на ручці. З канцелярії линув стукіт друкарських машинок і гомін голосів. На вулиці, з нової будівлі насупроти торохтіли клепальники.