У порожньому, тьмяно освітленому передпокої доводиться довго чекати на ліфт. Зненацька його жахом проймає думка, що в порожній установі можуть сховатися десь бандити. Немов дитина в темній кімнаті, він боїться озирнутися. Нарешті зноситься вгору ліфт.
— Вілмере, — каже він до нічного вартового у ліфті, — треба дужче освітлювати вночі передпокій… Треба, навіть, освітлювати весь будинок, бо надто багато тепер злочинців.
— Авжеж; сер, щира правда, сер… Тільки сюди ніхто не може увійти, щоб я не побачив.
— Алеж вони можуть пересилити вас, Вілмере.
— А хай-но спробують!
— Гадаю, що ви маєте рацію. У мене просто нерви надто напружені.
Сінтія сидить у Пакарді, читаючи книжку.
— Певно, люба, ти гадала, що я вже й не буду?
— Я, сливе, скінчила книжку, татусю.
— Слухайте, Бетлере, женіть, щодуху до центру, бо ми спізнилися до обіду.
Поки лімузін дзичить улицею Лафайєт, Блекгед повертається до дочки.
— Якщо почуєш коли, що хто говорить тобі про свій громадський обов’язок, заради всього найдорожчого, но йми віри. У дев’яти випадках з десятьох це значить, що він хоче загнати тебе на слизьке. Ти навіть не уявляєш, яка велика не мені полегкість, що ти і Джо улаштовані.
— Що таке, татусю? Вам сталась якась прикрість у конторі?
— Ринків нема. На весь чортів світ немає і однісінького ринка, щоб не був напхом напханий усячиною. Кажу тобі, Сінтіє, що скрізь однаково. І ніхто не вгадає, що може статися… Слухай, щоб не забути, прийди до банку взавтра о дванадцятій. Я пошлю Геджінса з деякими коштовностями, — особистими, розумієш? — щоб покласти їх до твого сейфу.
— Він уже повний, татусю.
— Сейф в Астор-Тресті на твоє ім’я?
— Спільний на Джо й на мене.
— Гаразд, то візьмеш сейф у банку на П’ятій Авеню тільки на своє ім’я… Опівдні я пошлю туди коштовності… І пам’ятай моє слово, Сінтіє, якщо вчуєш коли, що ділова людина говорить про громадські чесноти — майся на обачності.
Вони перетинають Чотирнадцяту вулицю. Батько й дочка дивляться крізь скло на посічені вітром обличчя людей на ріжках, що чекають нагоди перейти вулицю.