Вже був день, коли прокинувся Дорош. Спати не хотілося, голова була якась важка після випитої чарки. Батько й вуглярі покотом лежали у світлиці. Смерділо горілкою й чобітьми так, що йому на хвилину здалося, що він ще в Січі, у Незамайківському курені. Ні матері, ні запорожців не було в хаті. Дорош вийшов з хати на двір. День був сірий, ішов легенький сніжок.

І тополя, і вози, і хати, і клуня, і весь двір були білі від снігу. Ворота були одчинені, і з двору на вулицю виднілися свіжі кінські сліди. З корівника чулися звуки, що їх Дорош не чув, відколи виїхав з дому.

Джик, джик… – доїла мати, і чути було, як вона умовляла корову:

– Та стій, дурко, дійницю перекинеш!

На ґанку стояв Івась і тримав у руках пиріг, а перед ним сидів Бровко і солодко поглядав на хлопця.

– Хто це виїхав з двору? – спитав Дорош брата, показуючи на сліди від кінських копит.

– Запорожці! – відповів Івась.

– Як запорожці? Ти бачив?

– Бачив.

Дорош вибіг за ворота і глянув уздовж улиці. Вулиця була пустельна.

– Та вони давно поїхали! – сказав Івась.

Дорошеві не вірилося. Він перебіг двір і заглянув у стайню: запорозьких коней не було, а той кінь, що на ньому він приїхав із Запоріжжя, стояв у стайні і заіржав, побачивши хлопця.

– А Глек тобі нічого не казав, як виїздив з двору? – запитав Дорош у брата.

– Казав. Хай, каже, вибачає мені Дорош, що я не попрощався з ним. Він, каже, єдина людина, що я люблю у світі.

– А ще що казав?

– А ще сказав щось таке, що я не второпав. Мабуть, каже, не судилося мені гречкосієм зробитися. Хіба він хотів гречку сіяти?

– Ну, а що ще казав? – мало не плачучи, допитувався Дорош.

– Сказав, що, коли живий буде, приїде побачитись із тобою, і коли ти схочеш, знову візьме тебе на Запоріжжя. А батькові наказав передати оце, – показав Івась на торбинку, що лежала на ґанку. – Хай, каже, не журиться батько, що його синові довелося врятувати запорожця. А в торбинці щось дзвенить. А той молодий підійшов до мене та й каже: «Хочеш побачити Січу?» – «Хочу», – кажу. – А він як ухопить мене за голову та як підніме угору, – думав, що й голову одірве. А потім дав мені оце! – показав Івась турецький таляр.

Але Дорош вже не слухав брата. Наче клубок якийсь підкотив йому до горла. Він знову пішов у стайню, обхопив шию запорозького коня і заридав так, як ніколи не плакав навіть тоді, як у Січі сумував за рідними.

Мати вийшла з корівника і з дійницею пройшла в хату. Сніг пішов дужче і згодом засипав сліди запорозьких коней.