Хмара ґедзів і мушні гуде над кіньми. Коні пирхають, одмахують-ся хвостами, хрумтять зубами, поскубуючи траву. Під возами в холодку сплять чоловік десять-дванадцять людей, одягнутих у шкуратяні вбрання.

Біля відчинених дверей будівлі жевріє білим огником багаття. Над вогнем на двох каменюках стоїть вухатий, подібний до чаші, казан. Легкий їдкий димок вибивається з-під казана, і його розшматовує по березі весняний вітер. Коло казана порається маленький лисий дідок у старенькім засмальцьованім хітоні. Лиса голова його виблискує, відбиваючи сонячне проміння. На ногах у нього старенькі темні сандалі. Пісок раз-у-раз набивається між ногою й підошвою сандаль, поміж пальцями ніг.

Дідок стукає одною ногою об другу, силкуючись висипати пісок; скидає то одну, то другу сандалю і, бачачи, що з цього нічого не виходить, що пісок швидко набивається знову в сандалі, коли поставиш ногу на землю, злісно здирає їх із ніг і шпурляє майже до самої води. За цією боротьбою з піском з усмішкою на товстих губах стежить чоловік середніх літ, що сидить на камені біля самих дверей будівлі. Темне обличчя його, трохи попсоване од віспи, то береться зморшками, то знов розходиться від беззвучного сміху.

– Так їх, – каже він, побачивши, що дідок шпурнув сандалі від себе.

Але без сандаль дідкові ще гірше: гарячий пісок пече підошви так, що й не встоїш, до того ж нога наступає то на каменюку, то на гостру черепашку, то на сухі колючки, що їх поприносило на пісок із степу, і він, вилаявши і блискуче сонце, і пісок, і скитську землю, і море, зачепивши гидкою лайкою Посейдона, знов іде до сандаль і одяга їх на темні із білими смужками, де лежать ремінці сандаль, ноги.

– Бачу, Діодоре, що доведеться тобі взуватись у скитські постоли, бо твої шляхетні ноги, звиклі до твердих доріг Самосу, очевидячки, не виносять м’якого ґрунту Скитії. Але й коло Самосу є море й пісок, а сонце, здається, пече трохи дужче, ніж тут.

– Хай пропаде, згине цей пісок, і море, і сонце, і вся скитська земля з смердючими скитами. І як ти, Клістене, можеш рівняти наш Самос із цією калюжею, з цією клятою стороною. Ти буваєш тут тільки восени, коли ці розбишаки привозять свою погану пшеницю, та на весні, коли ми ловимо рибу, а я вештався по їхніх степах майже десять років. Ти знаєш, – пошепки сказав він, хоч скити були далеко й не розуміли грецької мови, – вони п’ють людську кров. Присягаюсь Гераклом, вони, як собаки, кидаються на ранених і смокчуть їхню кров. Ці ідіоти гадають, що з кров’ю ворога вони вип’ють і його сміливу душу. Подивився б ти, як їхня молодь після бою, нажершись крови, ходить із закривавленим ротом, та ще й хвалиться, як дерла зубами тіло та жлуктала кров.