В тумані минулого
В тумані минулого
ФАКТОРІЯ
ФАКТОРІЯ
Коло самого моря, на білім блискучім піску стоїть довга дерев’яна будівля; трохи далі, на кручі, що звисає над морем, притулились дві похилі хатини з сирця, без вікон.
Весняне сонце весело ллє своє проміння на чорний засмолений дах будівлі, заглядає в маненькі двері хаток, відбивається в блідій блакиті моря, а море округлими хвилями набігає на берег, шепоче й лиже береговий пісок. Над морем в’ються й перехрещуються чайки. Чайки кигичуть, і різкі крики їхні дзвінко тремтять у чистому весняному повітрі. На піску, наче морська трава, що викинуло море, сохнуть розтягнуті сітки й волокуші. Напіввитягнутий із води невеличкий байдак носом занурився в пісок; ззаду його підмиває хвиля, і він хитається з кожним наступом легенького припливу.
Коло байдака, трохи далі від берега, залізла в пісок лопаста кітвиця5; канат од кітвиці, простягнувшись по піску, підіймається й зникає в байдаці. В байдаці на згорнутім вітрилі лежить молодий чорнявий юнак; руки він закинув за голову, а ногами вперся в щоглу, що тоненьким струнким гостряком стирчить угору.
Парубок дивиться на небо, на білі кучеряві хмарки, що пливуть понад морем, на швидких метушливих чайок і думає, що добре було б піднестись до самого неба, сісти на цю снігову блискучу хмарку й полетіти на південь до південного моря, де небо синіше за тутешнє, де море ще синіше від неба, де не тхне солоною та гнилою рибою, а пахне квітами оливи й помаранчів.
Далі, зовсім недалеко від кручі, видко дві голі постаті: одна з них лежить на череві на піску, розкинувши ноги, а в руках тримає чорного сухого смердючого бичка, що море бурхливої години викинуло на берег. Це молодий степовик-скит.
Він пильно придивляється до вишкіреного рота бичка, пробує просунути між зубів свого пальця і, наколовшись на гострі риб’ячі зуби, одкидає від себе бичка на пісок. Потім він починає розглядати сколотого пальця, давить його, і з маненької ранки виступає темно-червона крапелька крови. Біле довге волосся його, стягнуте ремінцем, колише й шарпає лагідний морський вітрець.
Другий скит, із могутньою засмаглою шиєю, з червоним, опеченим степовим вітром лицем, із скуйовдженим рудим волоссям і бородою, сидить, зігнувшись, коло самої води і риє веснянкуватими руками вогкий пісок.
Коли вода, набігши й лизнувши берега, знов одпливає в море, пісок стає наче живий: білі м’якенькі рачки, що їх принесла хвиля, залишившись на піску, метушаться й поспішають заритись у вогкий пісок, сховатись од вітру и сонця.