Він голосно й гидко вилаяв скитів і плюнув. Миршавий собака, що підійшов був до Діодора, втягуючи смачний запах юшки, одско-чив і здивовано подививсь на нього.

– Геть! – замахнувсь на собаку Діодор.

– Добре, що вони не розуміють тебе, Діодоре, – засміявсь Кліс-тен, – а то не минуло б тобі напувати своєю кров’ю пруття та іржавий меч їхнього Арея. Хе, хе!

Діодор злісно подививсь на берег, де були скити.

– Он, ба! Порозлягайсь, мерюки! – показував він ополоником на скитів.

Тепер обидва скити лежали поруч, і старий щось говорив молодшому, показуючи на море.

– Ось ти лаєш скитів, Діодоре, а Гомер зве їх «славними кобило-доїльниками та найсправедливішими між людьми». А я так думав, – додав Клістен, і очі йому заблищали лукавими вогниками, – що ти, вештаючись по степах скитських, так покохав скитів, що станеш їхнім рапсодом і оспівуватимеш скитських героїв під звуки семиструнної кітари.

– Хай оспівують їх брати – їхні степові вовки під звуки немазаного скитського воза. Славні кобилодоїльники! А чи бачив ти, Кліс-тене, як вони доять своїх кобил? Не бачив? А я бачив. Тьху! – плюнув він. – А рабам виколюють очі, щоб не втекли та доїли кобил і збивали молоко. Славні кобилодоїльники. Гомер скаже… Добре, що він був сліпий і не бачив цього та не попавсь до скитів у лабети: заспівав би старий брехун у скитську кістяну дудку, коли б ці «славні кобилодоїльники» примусили його доїти кобил укупі зі сліпими рабами.

– Проте ти, Діодоре, зміняв славний Самос на Скитію, а куховарню тирана Полікрата – на цей казан із юшкою. Чи не хотів ти, тікаючи з Самосу, щоб Полікрат побивавсь за тобою, як за перснем, якого він колись упустив у море, і не зрадів, побачивши тебе в рибі, як перстень, коли рибу з тобою подадуть йому до столу з часниковою підливою? Хе! хе! Ось я чув, як ти вилаяв Посейдона, коли шпурляв свої сандалі… Гляди, коли б він не згадав про це, коли вертатимемось додому в Пантікапею7 і не нагодував тобою меотійських8 оселедців.

Хе, хе! – знову тоненько засміявся Клістен. – Без жартів, Діодо-ре, – додав він, – чого ти втік із Самосу?

Діодор помовчав, зняв сандалю й висипав із неї пісок.

– Та от і втік через ці самі перстень та рибу, – сказав він, одягаючи знову сандалю.

– Як це? – витріщив очі Клістен.

– Та так… Ти ж знаєш Полікрата. Цій паскуді вдавалось усе, чого він забажає. Дійшло до того, що вся наволоч, що була коло нього, стала впевняти його, що боги тільки й думають про те, як би догодити йому, Полікратові. Нарешті й сам він увірував у це й захотів випробувати Посейдона: упустив персня в море, наче не навмисно, і став чекати, чи не винесе йому з моря Посейдон персня. Чекає день, чекає другий – нема ні персня, ні Посейдона. Зажурився Полікрат. Кажуть, що він зажурився неправдиво, навмисно вдавав із себе нещасну людину, але це брехня. Зажурився він таки добре, і не так через те, що зробив дурощі, кинувши персня в море, а через те, що Посейдон мало про нього, Полікрата, думає. Думав, думав, як вийти з цього прикрого становища, та й надумав. Кличе мене в покої… Я був тоді за головного куховара. «Діодоре, – каже (а сам свердлить мене очима, а очі ж ти знаєш, які в нього – гадючі), – Діодоре, як готуватимеш рибу до столу та розріжеш її, в ній буде той перстень, що я впустив у море. Розумієш, кухарю?» Та й сунув мені щось у руку. Подивився – перстень, такий самий, як і той, що він укинув у море.