Ще одну кімнату, вже з краєвидом на Дніпро, знайшла вона. Двірник відчинив їй двері. Оце така в нього кімната вільна. Жила тут одна жидівка, яка видавала себе за православну, але хтось на неї доніс, прийшли німці й забрали, певно розстріляли. Тут теж балькон, в кімнаті навіть рояль є, на роялі ноти, книжки, альбом, а в кутку — Пречиста, заквітчана засушеними волошками.

Гляне Мар’яна на балькон, — хочеться їй тут жити. Гляне на образ із волошками, — страшно їй тут жити.

А як вона візьме в руки цей альбом, то напевно побачить ту, яку повели звідси на розстріл. Може то вона її і бачила раз на вулиці? Обдерта, змучена, розхристана тяглася за німцем і все показувала йому хрестика на шиї, все просилася, а він не слухав і тягнув далі. Або може якась старенька богомолка, якщо судити по образові, може й не жидівка зовсім? Мар’яна знає таких, що вихрестилися ще до першої світової війни, найпильніших православних. Знає таких, що десь у третьому поколінні мали в роду жидів. Ї х німці позабирали, знищили.

Мар’яна бере в руки альбом. З першої сторінки дивиться на Мар’яну Роза. Молода, з німбом щастя, у парі…

Мар’яна поклала альбом, схвильована. Вийшла на балькон і довго дивилася на блакиті Задніпрянщини. Вона не може ще вернутися, перегорнути першу сторінку альбому.

Може помилилася вона? Може тільки обличчя, схожі на Розу та на того, хто був цілою епохою в її житті? Невже ж Звабливий, горбатий із багатим і ціломудреним поглядом, а потім Мар’янин зневажливий рецензент, — невже це Розин чоловік? Розі вірний. Правда, Роза, якою знала її й Мар’яна, варта того, щоб бути їй вірним.

Тепер їх обох нема. Ледве вловимі павутинки з’єднали їх трьох. Один — убитий на фронті, друга — пішла на мученицьку смерть. А Мар’яна ось стоїть над прірвою на бальконі, прожектори блудять по чорній безодні… Всі ми над безоднею, всі на павутинці над нею висимо.

Обоє були їй милі. А які могли б бути ходи життя, якби хтось із них був менш принциповий? І Мар’яна знов вертається думкою в ту кімнату із засушеними волошками за образом. Вона знову перегортає альбом, знаходить ще й ще фотографії, і того хлопчика, що Галина бачила колись в інституті, який лишився на селі, і Роза через те не мала сили евакуватися. Чи рятувала б Мар’яна її, коли б знала, хто це — Розин Микола?

Ну, аякже? Хіба духовий образ Рози їй неприйнятний? Хіба не ходила вона на окопи, не закривалася заступом і не читала газету, коли летіли літаки? Хіба Роза не прийняла на себе всіх тягарів цього страшного часу?

Мар’яна і в ній не помилилася. Цей тип людей, принципових і чесних, їй завжди був милий. Інтуїція її не обдурила. Тільки так усе чогось виходить Мар’яні, що частину вона знайде, а цілого ще й досі не було. Того, що хоче вона. Ціле — розбилося. Одробини, крихти визбирує Мар’яна… Тому може йде крізь життя сама?