І вже вечір. Чи курити тепер, чи може сьогодні ні, бо назавтра нічого не лишиться. Мар’яна настільки заклопотана, що навіть не плаче, як інші.

Ах, дурна, дурна, що пішла! Так не одна себе лає. Бо дійшли й до них через ґрати новини.

Перша — скасували набір. Але вони вже, все одно, попалися.

Друга — Київ евакуюється.

Третя — біженці з Вітебська. На Гомель поїзди не ходять.

Четверта — райхскомісаріят забирає своїх на фронт, відділи ліквідує. Вже скоро німці побіжать!

Ну, а вона попалася!

Підлога в школі засмічена, запльована тими тисячами, що були тут попереду. Отака підлога повинна служити новим ясирним за м’яку постіль. Не то лягти, — гидко п’ять хвилин постояти.

Хтось виходив на подвір’я шукав своїх за ґратами, а хто — чого іншого. Никає й Мар’яна. Чоловік на волі, — потішає жінку за ґратами, та плаче. Молодиця з мелясниками підійшла, подивилася.

— Дайте, я вам щось скажу! Не заважайте, — до чоловіка. — Відійдіть, я по ділу.

Пошептались. Голосніше:

— Щось із’їжте й старайтесь рвати. Зараз назад відішлють…

Пішла Мар’яна далі вздовж. І скрізь ґрати, скрізь угорі в чотири ряди дроти. І скрізь вартові стоять. Поліцаям тут не довіряють, стоять зелені уніформи.

Один із них, аж у кутку подвір’я, має розвагу. Ця частина подвір'я припирає до глухих безвіконних стін. От у цьому саме місці стоїть вартовий-німець, задер голову догори й регочеться до нестями. Регіт і веселощі не зловтішні. Причина сміху така комічна!

Вона думала утікти! А тепер висить, зачеплена спідницею за колючий дріт, — і ні сюди, ні туди. Веселі часом бувають варти, з розвагами.

Ну, Мар'яно, нема чого тут більше шукати. Іди в готель „Нова Европа”, там тобі приготоване належне місце.

Але Мар’яна все ж шукає. І тут, як і по інших великих будинках, каналізація й водогін попсовані, скрізь пустка й мерзота. Треба шукати.

Хоч смеркає, Мар’яна никає по закамарках, забрела в якийсь підвал… їйбогу, їй видалося, що туди пішли дві жінки, може й вони того самого шукають? А їх тут уже нема. Мар’яна витерла сірника. Нікого. Де ж ті дві сірі тіні?

Порожній підвал, нічогісінько, тільки напіврозчинений люк каналізації. Мар’яна присвітила знов, вогник ввела в отвір. Вогник захитався на залізних щаблях і притаєній моторошній тиші.

— Куди ведуть ці щаблі? — запитала пошепки темряву.