— Коли ж це ми з вами востаннє бачилися? Чи не тоді, як здуру образилися, що не для нас трамвай? От були наївні!

Втім, Мар'яна пригадує. Ще раз бачилися, заходив, мали зустрітися, жінку його… То нема чого й питати, чого він посивів. Де ж був він цей час?

— На Чернігівщині. Ледве з душею втік. Там у церквах людей палять, то я за дітей — та сюди. Там же, що не село, то повішані, постріляні… Десь червоні партизани накоять, а вони приходять та село палять. В тому селі Козарі, де я близько жив, з села в 3600 душ зосталося всього одинадцять чоловік. Все село спалене, а випустили тільки старосту. Він тепер божевільний, ходить по згарищах та шукає свою родину. А я жив недалеко на хуторі, то як почали підпалювати Козарі, — усе кинув, тільки дітей забрав та пішки якось висотався звідти.

Кучерявий все те каже, наче відганяє привиддя. А втім, він щасливий. Той хутір також спалили, а хто не втік, тих перестріляли.

Усе в вогні, всі ми на вулкані. Що з нього зробилося, з цього Кучерявого!

— Ну, а що ж тут робити, то я й сам не знаю. Добре, що ще зустрів одного високопоставленого земляка. От, до речі, вже рік, як він хоче вас бачити.

— Мене?

— Саме вас. Ото ж він надіявся через мене познайомитися, та я так нагло поїхав. Ви, напевно ж, знаєте, про моє нещастя з жінкою? Ну, ото ж… А тепер знову питався.

Дуже дивно. Мар’яна знов заінтригована. То нехай прийде.

— Тільки… Я оце день-два ще поживу на старому місці, а то не знаю ще, куди переберуся. Мене четвертий раз виселяють, а котрий раз ловлять до Німеччини. То я вже хочу таке знайти, щоб… Хіба до неба знестися?

Кучерявий умовляється, як то зустрітися, йде вже, а Мар’яна довгим поглядом провожає сивого діда. Боже! Цей стогін листового заліза, цей образ чернігівського села…

XVI.

Ми всі — сліпці. Бредемо в майбутнє навпомацки. Зрячі тільки в минуле. Хоч би інтуїцією мацати вірні шляхи!

Смокче її невдоволення, щодалі, то все більше обплутує воно Мар’яну. І яке ж убоге життя створила вона сама собі власними руками! У цім захованім куточку з міщанським затишком. Хатина й канапа. Картопля й дрова. Меляса й мерзлі буряки та всяка інша гидота. І все це зветься господарством, а щоб не думати про нього, краще якнайшвидше заснути.

А загалом, безпросвітня пітьма. О сьомій вже спати, світла нема. Вставати аж о сьомій. Жити, як загнана миша? Ані писнути? От умудрилася: уникнути всього сміливого, гострого, тяжкого. Заради чого? Треба тікати!

Куди? В село? Чи в німецькі покоївки?

Мар’яні вже набрид цей міщанський добробут, захищений Гнатовою довідкою із Будинку Вчених. Їй хочеться втікати від нього безвісти. Та куди? Куди, коли ми всі кріпаки!